Духовно-академическая философия XIX - начала XX в.

Юркевича та В. Соловйова, які працювали у Московському університеті.  

2. Проблеми логіки і гносеології у творчості І. Скворцова та В. Карпова

Одним із фундаторів Київської релігійно-філософської школи поряд із Інокентієм (І. Борисовим) історики по праву вважають Івана Скворцова (1795–1863) – філософа, сумлінного і дисциплінованого виконавця усіх нововведень Інокентія. Його наукова та викладацька діяльність об´єднувала богословські, філософські, математичні, природничі, мовознавчі знання.

Філософські уподобання І. Скворцова сформувалися під час навчання в Санкт-Петербурзькій духовній академії – він високо цінував Лейбніца, Канта, Шеллінга і досить стримано – Фіхте і Гегеля, хоч не був послідовним прихильником жодної з філософських систем.

Особливий інтерес викликають його праці, присвячені філософії Платона, Плотіна, Лейбніца, Канта. Найвідоміші серед них: «Про філософію Плотіна» (1835), «Про філософію Ешенмайєра» (1835), «Критичний огляд вчення древніх про істинне благо людини» (1848), «Критичний огляд Кантової релігії в межах одного розуму» (1838), «Християнське використання філософії або філософія Св. Григорія Нисського» (1863). Захоплення картезіанською та лейбніце-вольфіанською філософією згодом змінилося інтересом до кантіанства, хоча і до нього Скворцов ставився досить критично: «У великій славі Одкровення, – писав він, – угледжується ще й те, що все краще в кантовій релігії запозичене з Євангелія, а все найгірше належить власне кантовій філософії».

Відповідно до філософського теїзму (вчення, яке вважає, що Бог стоїть над світом і людиною, а світ є здійсненням Божественного промислу) прагнення філософуючого духу спрямовувалось, як вважав філософ, до своєї кінцевої мети – спокою і миру, що найповніше реалізувались не в царині філософії, а на шляху здійснення Духу Божого, який є джерелом будь-якої істинної мудрості і розуму. Істинна філософія, відповідно до святоотецького спадку, є провідницею до Христа. Цю думку І. Скворцов висловив так: «Правильно покладена і правильно розвинута філософія, виходячи із віри в головні істини розуму людського, повинна прийти до віри в самі підвалини та джерело істини – у втілене Слово Боже. Істинна філософія, – як говорили і Отці Церкви, є провідницею до Христа, а Христос є і Шлях, і Істина, і Життя наше»

Це свідчить про те, що філософське вчення І. Скворцова було специфічною посередницею філософії між природним розумом і християнством.

Одним із перших у XIX ст. розпочав розроблення проблем самобутності вітчизняної філософії Василь Карпов (1798–1867), який стояв біля витоків (задовго до І. Киреєвського, О. Хом´якова) світоглядної доктрини слов´янофільства. Значними були його заслуги в перекладацькій діяльності. У 1840 р. він видав двотомний переклад творів Платона, який перевидавався у 1863 р. разом із третім та четвертим томами, а також після його смерті. У 1879 р. побачили світ останні два томи перекладів творів давньогрецького філософа. Вони вважалися найкращими у Росії XIX ст. В. Карпов був співавтором енциклопедичного словника Плюшара, під його редакцією видавались «Візантійські історики» (Т. І, II), він був перекладачем першого тому праць німецького філософа Г. Ріттера «Історія філософії древніх часів» (1839). Як стверджували його сучасники, «в його книжковій філософії можна прочитати філософію його життя, а у філософії його життя можна угледіти і перевірити його книжкову філософію».

Першою за часом появи і найзначущішою була праця «Вступ до філософії», де визначено

1 2 3 4 5 6

Похожие работы

Рефераты

Курсовые

Дипломные