Духовно-академическая философия XIX - начала XX в.

предмет, метод, мету, значення філософії. При визначенні предмета філософії Карпов бере за основу ідею створення всеосяжної системи, яка повинна охоплювати всі науки, тобто предмет філософії – «це самопізнання і дослідження всього в цілому, як єдиного буття, переповненого розмаїттям життя та діяльності, тобто дослідження метафізичного світу, оскільки він є надчуттєвим та мислимим – ось суттєві моменти змісту та предмета філософії».

Оскільки філософія є наукою про мислення (а до царини мислимого входять усі складові – і суб´єкт, і об´єкт), з цього випливає, що весь курс філософії повинен бути, на думку Карпова, поділений на філософію мислимо-суб´єктивну (науку про самопізнання, тобто психологію) і філософію мислимо-об´єктивну (філософію природи, практичну філософію, історію естетики та релігії).

Карпову належить думка про необхідність створення самобутньої національної філософії, котра могла б замінити випадкове та безпідставне філософування, надала б певного напряму розвитку конкретним наукам. Свої думки Карпов підкріплював посиланнями на твори Г. Сковороди. Звернення до проблеми співвідношення розуму і серця пізніше, а саме в творчості П. Юркевича, стане домінуючим. Ця проблема буде розв´язана створенням П. Юркевичем «філософії серця».

Загалом Карпов був прихильником т. зв. дедуктивного напряму розвитку вітчизняної логіки, дотримувався позицій традиційної, тобто арістотелівської, логіки. Логіко-гносеологічна проблематика займала провідне місце в його науковій творчості, оскільки він вважав філософію неможливою без гносеологічного обґрунтування. Тому від загальних оглядів мислитель поступово переходив до дослідження конкретних проблем. Логіко-гносеологічна та психологічна концепції В. Карпова цілком вписуються в традицію Київської школи, яку пізніше репрезентували О. Новицький, П. Авсенєв, П. Юркевич, П. Ліницький.  

3. Шелінгіанські мотиви у філософії П. Авсенєва та Й. Міхневича.

Учнями Петра Авсенєва (1810–1852) були С. Гогоцький та П. Юркевич. З усіх академістів Київської релігійно-філософської школи – це наймістичніший та найзагадковіший філософ.

За рівнем філософського обдарування П

Авсенєва нерідко порівнювали з професором Московської духовної академії Ф. Голубинським, але, на відміну від його онтологічних орієнтацій, Авсенєв надавав перевагу психологам-шеллінгіанцям (К. -Г. Карус, М. Бурдах, Г. Шуберт), тобто шеллінгіанські ідеї сприймав переважно через призму психології. Його курс психології був складений за аналогією до роботи «Історія душі» німецького філософа-шеллінгіанця Г. Шуберта, який наслідував не стільки його систему абсолютної тотожності, скільки його пізню містичну філософію, все життя вивчав природничі науки, ґрунтовно знав астрономію, фізіологію, анатомію. Його психологічне й антропологічне вчення виходили за межі безпосередніх завдань психології. Подібне можна віднайти й у творчому спадку П. Авсенєва.

Ще одним представником духовно-академічної філософії був Й. Міхневич. Одностайної думки стосовно філософських поглядів Йосипа Міхневича (1809–1885) в історії української філософії немає. Так, церковний історик XIX ст. О. Нікольський вважав, що із усіх академічних філософів Міхневич більше тяжів до Фіхте. Цю думку він аргументував, посилаючись на визначення Міхневичем філософії як науки про свідомість, проводячи аналогію із вченням Фіхте.

Д. Чижевський у своїх «Нарисах. . . » наголошував на значному впливі на світогляд Міхневича поглядів Гегеля: «Впливи Гегеля, зокрема його історизму, може були вже в декого із згаданих мисленників. . . Але значніші впливи – у декого з вихованців Київської академії, – зокрема у. . . Міхневича». Український філософ В. Горський стверджував, що у Міхневича «спостерігається початок переорієнтації з

1 2 3 4 5 6

Похожие работы

Рефераты

Курсовые

Дипломные