Эпоха Возрождения в украинской литературе

українці. Року 1836-го П. Лукашевич видав цінного збірника:"Малороссійскія й червонорусскія думы и пЂсни", а в передмові він писав:

"Я спасъ еще нЂсколько народныхъ пЂсней, и представляю ихъ в этомъ собраніи. ВЂроятно, это, можетъ быть, послЂднее ихъ изданіе, заимствованное прямо изъ Малороссіи, — тамъ народныя пЂсни давнымъ-давно уже не существуютъ, — всЂ онЂ исключительно замЂнены солдатськими или великороссійскими пЂснями. Малороссійскій парубокъ за стыдъ себЂ почитаетъ пЂть другія. ПроЂзжайте всю Малороссію вдоль и поперекъ, и я ручаюсь вамъ, что вы не услышите ни одной національной пЂсни. Эти пЂсни, которыя я издаю, есть уже мертвыя для малороссіянъ".

Така була глибока віра в могутність російської культури й повну слабість своєї. . . І навіть значно пізніше, бо вже аж року 1874-го Ол. Русов у своїй статті про Кобзаря Остапа Вересая 46 назвав його "один изъ послЂднихъ кобзарей малорусскихъ", хоч по ньому були їх десятки.

Так самі українці мало вірили або й зовсім не вірили в дальший розвій української мови. Найближчі літературні події показали, що насправді було зовсім не так: живої мови ніщо не в силі вбити!

Року 1804-го в Харкові був відкритий перший університет в Україні, і з того часу це місто стало осередком української культури, літератури й мови. Літературний рух був тут дуже жвавий, — зародилася преса, видавалися українські збірники, випускалися книжки, розвивалася літературна мова. Тут розвинувся такий сильний культурний рух, що за перше десятиріччя XIX ст

в Харкові видано половину всього (210 видань), що вийшло за цей час у цілій Росії ("Україна", 1927 р. , кн. 6, с. 31). Тут же на самому початку XIX ст. остаточно закріпилися назви Україна, український, як наші національні назви. А все це тому, що за законом 1803 р. цензура належала самому університетові, цебто була в українських руках.

Лівобережжя національно втрималося взагалі значно сильніш, як Правобережжя, що помітно сполонізувалося. Полтавсько-харківська школа в першій половині XIX віку для розвою нової української літературної мови зробила дуже багато, чому й полтавсько-харківська мова лягла в основу нашої літературної мови; трохи пізніш до цього приєдналася й київська мова Шевченка. Це ця школа високо поставила нашу мову, привчала до неї громадянство й защепила в літературу те, що відновив був Котляревський: живу народню мову, зламавши тим живу науку про подлий стиль.

В самому Харкові багато попрацював проф. Ізмаїл Срезневський (1812-1880), росіянин родом, але закоханий любитель української культури. Уже року 1834-го він виступив був в обороні української мови й написав у своїм виданні "Запорожская Старина":

"Въ настоящее время нечего доказывать, что языкъ украинскій (или, какъ угодно называть другимъ, малоросссійскій) есть языкъ, а не нарЂчіе, какъ доказывали нЂкоторые, и многіе увЂрены, что этотъ языкъ есть одинъ изъ богатЂйшихъ языковъ славянских, что он едва ли уступить богемскому въ обиліи словъ и выраженій, польскому въ живописности, сербскому въ пріятности, что это языкъ, который, будучи еще не обработанъ, можетъ уже сравниваться съ языками образованными по гибкости й богатству синтаксическому, — языкъ поетическій, музыкальный, живописный".

Так дивився професор-росіянин ще року 1834-го на українську мову, й до його погляду довго ще не доростали навіть українські письменники й науковці, що звичайно звали себе малоросами, а свою мову — малоросійською.

Полтавсько-харківська школа

1 2 3 4 5 6 7 8

Похожие работы