Философия Григория Сковороды

започаткованої в українській культурі з часів Київської Русі, Г. Сковорода розробляє й своє розуміння фiлософiї.

Фiлософiя тлумачиться ним як любомудрiє, як любов до мудрості. Мудрість же не лише покликана «уразуметь тое, в чим состоит щастiе», а й невiддiльною є від життя вiдповiдного пiзнанiй iстинi. Любомудрiє – це спосiб життя, який ґрунтується на шукання істини й буття в iстинi згідно з нею. Результатом філософування є не знання, а життя, яке будується вiдповiдно до вимог щастя людського. «Когда дух в человъкъ весел, мысли спокойны, серце мирно, то все щасливо, блаженно. Сие есть философiя», – роз’яснює Сковорода.

 Показовою щодо цього є й аналогія між Епiкуром i Христом, до якої вдається Г. Сковорода в «Саду божественных песен». Епiкур для Сковороди – зразок iтинного філософського життя, який не лише теоретизував у фiлософiї, а жив як філософ, практично втілюючи буття в iстинi і цим він уподібнюється боголюдині, що не лише несла людям істину про сенс життя, а й сама протягом всього свого земного віку залишалась непохитно вірною цій iстинi.

 Викладеним пояснюється й центральне місце, яке у філософському вчення Г. С. Сковороди посідає принцип самопізнання.

З цим пов’язане притаманне фiлософiї Сковороди акцентування ролі серця як осереддя душевного життя людини, як рушійної сили, що визначає шлях переображения людини. Фiлософiя серця, яка єднає віру i розум, беручи початок у фiлософiї отців церкви, істотною мірою відбилася в iсторii української думки i чи не найбільш повно репрезентована у вченні Сковороди. На думку Г. С. Сковороди, серце є осереддям людською у людині, воно є органом самопізнання i тією силою, що проводить людину шляхом самовдосконалення.

 Вчення про дві натури органічно пов’язане з наступним основоположним для фiлософiї Сковороди вченням про три світи. Все існуюче, на думку Сковороди, розподiляється на три специфiчнi види буття («світи») – великий (макрокосм), малий (мікрокосм) i символічний (Бiблiя)

 Погляд на людину – макрокосм, що є невід’ємною частиною макрокосму, активно розробляється за доби Відродження (М. Казанський, Д. Бруно та ін. ). Аналогiчнi ідеї, як вже зазначалося, обґрунтовувались у Києво-Могилянській академії. Симон Полоцький, крім макрокосму та мікрокосму, виокремлює i третій світ – світ першообразний (Бог).

 На відміну від своїх попередників, Сковорода в окремий світ виокремлює Бiблiю як сутнісний вияв надприродної реальності, що утворює символiчний світ через який можливим є осягнення невидимої натури (Бога).

Поясненню великого світу порівняно до інших двох свiтiв Сковорода приділяє менше уваги. Й це зрозуміло. Адже в центрі його фiлософiї – проблема людини (мікрокосму), що розглядається у процесу преображення її на шляху до пізнання Бога. I все ж творча спадщина мислителя дає достатні підстави для реконструкції образу мікрокосму, яким він вимальовується у фiлософiї Г. Сковороди.

 Людина, мiкрокосм для Г. С. Сковороди – це центр, в якому сходяться i набувають свого значения усi символи макрокосму i Бiблiї. Вчення про малий свiт або людину, є стрижнем усiєї фiлософської системи Г. С. Сковороди. Великий свiт є першим лише у логiчному планi. Iсторично ж концепцiя великого i символiчною свiту складається у творчостi Сковороди на основi розумiння ним сутностi людини. Причому, на вiдмiну вiд домiнуючої в тогочаснiй захiдноєвропейськiй думцi

1 2 3 4

Похожие работы