Философия Сковороды

Починаючи вивчати філософську спадщину видатного українського мислителя Г. Сковороди, перш за все, слід ознайомитися з його біографією. Це допоможе краще зрозуміти погляди філософа. Дуже цікавий та оригінальний аналіз біографії Г. Сковороди належить В. Петрову [див. рекомендовану літературу]. Також слід звернути увагу на біографію філософа, яку написав його друг та учень М. Ковалинський [див. : Сковорода Г. С. Повне зібрання творів у 2-х т. - К. , 1973. - Т. 2. ; далі посилання на це видання].

Г. Сковорода не залишив після себе цілісної, закінченої філософської системи, і перш за все тому, що не ставив це собі за мету. Але його філософія є досить складною, хоча б тому, що на погляди Г. Сковороди вплинула філософська думка античності (Платон, Сократ, стоїки, Епікур та ін. ), Відродження, Реформації, Просвітництва, містиків, пантеїзму. Намагаючись збагнути сутність філософських поглядів мислителя, насамперед, треба усвідомити, що його спосіб життя відповідав його філософії. Можна висловитися так: свою філософію він створив із свого життя, а створивши, втілив її в нього.

Г. Сковорода стверджував, що філософ повинен відкинути від себе все мирське, звільнитися від суєти. Тобто за ідеал він обрав світозаперечення, відмову від держави, родини, власності, грошей, посади, духовного сану. “Ніщета мнь есть пріятель <. . . >” [Т. 1, С. 70]. “Кто не любит хлопот, должен научиться просто и убого жить” [Т. 1, С. 111], до того ж “философія требует увольненія от всьх дьл <. . . >” [Т. 2, С

210]. Це убогість? Старецтво? Так, але, разом з тим, філософ знає, що народжений “вьчностью забавляться”. Це - не аскеза, хоча й обмеження потреб, це - природний стан людини, яка насолоджується життям у садах, полях, гаях. . . Повітря та сонце завжди з нею, “все же тое, что бьжит от тебе прочь, знай, что // оно <. . . > странное есть и лишнее” [Т. 1, С. 144]. Ніби відлуння даосизму відчувається в цих словах (згадаємо принцип “не-діяння”). Те, що потребує від людини значних зусиль (в плані досягнення чогось, оволодіння чимось), насправді не є для неї необхідним, краще від цього відмовитись. “Всяк жребіем своим да будет доволен! Царь - владычеством, богослов - зрьніем воскресенія, мудрец - обрьтеніем истины, благочестивый - житіем добродьтельным, богатый – богатством” [Т. 2, С. 211]. Про себе Г. Сковорода каже: “Мір ловил меня, но не поймал” [Т. 2, С. 473]. Справжній філософ повинен відійти від будь-якої практичної діяльності, бо вона має передумовою зв'язок з чуттєвим світом, а це паплюжить душу. Що зостається? Г. Сковорода відповідає: “Аз же во господь возрадуюся, возвеселюся о бозь, спась моем! Радованіе // есть цвьт человьческія жизни, <. . . > всь дьла коеяждо жизни сюда текут. ” [Т. 2, С. 462]. Звідси випливає визначення філософії (або, за Сковородою, любомудрія), яка “устремляет весь круг дьл своих на тот конец, чтоб дать жизнь духу нашему, благородство сердцу, свьтлость мыслям, яко главь всего. Когда дух в человькь весел, мысли спокойны, сердце мирно, то все свьтло, щасливо, блаженно. Сіе есть філософія. ” [Т. 2, С. 465]. Філософствувати - це, за Г. Сковородою, перебувати на самоті із собою, зі своїм внутрішнім світом. Філософ постійно закликає до самопізнання: це шлях до щастя, до радості серця, до істинного життя, до самовдосконалення. Це універсальний спосіб переображення людини та світу. Через самопізнання та самовдосконалення людина відкриває в собі “внутрішню”, або істинну, людину.

Виникає запитання: чому

1 2 3 4 5

Похожие работы