Философское учение Григория Сковороды
ЗАГАДКА Г. СКОВОРОДИ
За радянських часів побутувала легенда Сковороди як філософа з народу, пантеїста, борця з релігією та експлуататорським ладом. За це більшовики поважали нашого мислителя, видавали його твори, відповідно коментували та досліджували. У радянський період склалася достатньо широка дослідницька література, у якій Г. Сковорода інтерпретується з марксистсько-ленінського методологічного погляду. Інтерпретація Г. Сковороди як мислителя з народу, який вважав «матерію вічною», і що мало особливо важливе світоглядно-філософське значення в марксистській методології, якоюсь мірою продовжувала традицію дореволюційного минулого в тлумаченні Г. Сковороди як «легендарної постаті мандрівника-старця чи навіть співця-кобзаря, начебто якогось Дядька з сопілкою і палицею в руках, що, мандруючи з села до села, навчав людей розуму чи пояснював їм св. Письмо» (52, с. 192).
Поряд з цим вульгарно-зматеріалізованим поглядом вже з дев'яностих років дев'ятнадцятого століття з'являються і більш ґрунтовні дослідження творчої спадщини Г. Сковороди. В працях Д. Багалія, М. Сумцова, П. Житецького він постає як філософ-мислитель європейського масштабу. Новий рівень Досліджень філософсько-світоглядної та творчої спадщини Г. Сковороди був започаткований у 20-х роках XX ст. в працях С. Єфремова, М. Плевако, М. Петрова. Однак в період сталінщини, коли активно нищилася українська духовність, мистецтво та культура, дослідження творчої спадщини Г. Сковороди зовсім припинилися. Лише у повоєнний період знову появилися праці про Г. Сковороду, правда у канонізованому марксистському тлумаченні як ідеолога «просвітительства, гуманізму і селянського демократизму», а під впливом російської літератури, ще й оригінального пропагандиста матеріалізму та атеїзму (52, с. 192).
«Найбільше до вивчення справжнього Сковороди і справжньої суті його філософії спричинилися українські дослідники на еміграції», — зазначає М. Семчишин, — а з них передовсім Дм. Чижевський та І. Мірчук» (52, с
Окремо скажемо про працю М. Грушевського «З історії релігійної думки на Україні», у якій розгляду творчої спадщини Г. Сковороди присвячено окремий розділ «Друга половина XVIII в. Г. Сковорода». Кілька суперечливих думок, висловлених таким корифеєм української історичної науки як М. Грушевський стосовно творчого спадку Г. Сковороди, свідчить про складність і небуденність цієї загадкової постаті. Насамперед М. Грушевський висловлює тезу про те, що життя Г. Сковороди було найкращим твором, бо його релігійні філософські міркування «нераз темні, напушисті і досить таки банальні» (13, с. 123). Далі, на думку М. Грушевського, Г. Сковорода настільки «зрісся з церковною традицією», що так і «не здужав вповні вирватися із впливу могилянської книжности, котру часто відбивають його писання» (13, с. 126). Зрештою саме М. Грушевський одним з перших зв'язав Г. Сковороду з масонством, заявивши, що у творах останнього «стрічаються зовсім паралельні гадки і навіть фразеологія» (13, с. 130), які практикуються в гуртках масонів та містиків.
Різні погляди та оцінки світогляду, філософських переконань, моральних принципів Г. Сковороди значною мірою були зумовлені першою працею про нього М. Ковалинського «Життя Григорія Сковороди». Цей життєпис Г. Сковороди, написаний цікаво і навіть інтригуюче, справляв великий вплив на дослідників останнього. По-перше, М. Ковалинський вважав себе, і не без підстав, учнем Г. Сковороди, а отже, претендував на знання та на найбільш авторитетну