Франко как мастер дидактической лирики и поэтических стилизаций

концепція стосовно казок I. Франка не завжди гарантує прецизійність маркування, адже багато творів письменника неможливо віднести лише до одного спрямування. За сюжетами вони виходять за межі конституйованої дослідниками дистрибуції й можуть бути і дидактичними, і сатиричними водночас, оскільки висвітлюють ці керівні субстрати в нерозривному симбіозі.

Ця константна таксономія схиляла дослідників до штучного підтягування Франкових творів під визначену дистрибутивну класифікацію. Так, Я. Закревська вважає “Лиса Микиту”, “Абу-Касимові капці”, “Коваля Бассіма” дидактичними15, але це й гострі сатирично-викривальні сюжети. Також казки збірки “Коли ще звірі говорили” дослідниця зараховує до дидактичних, але не в кожній казці наявна дидактика, а деякі цілеспрямовано зорієнтовані на гостру сатиру. Зазначимо, що сміхові параметри (іронія, жарт, сатира, сарказм, кепкування, ущипливість, дошкульність) властиві змісту всіх казок I. Франка. Наратор іронізує, глузує, сміється, жартує, викриває, таврує — такий градаційний векторний вияв сміхової палітри ефективно впливає на рекреативність казки, посилює її імпресію, координує оцінний аспект ставлення до дій персонажів. Деякі твори взагалі важко однозначно віднести до сатиричної чи дидактичної групи, оскільки в них є і те, і те.

У ПОШУКАХ ВЛАСНОГО СТИЛЮ

від романтизму до модернізму

Молодий Іван Франко гучно декларує свій при­хід у літературу в 1870-х роках, коли з'являються друком його повість "Петрії і Довбу щуки", збірка "Балади і розкази", цикл "Бориславські оповідан­ня", студія "Література, її завдання і найважніші ціхи". Саме у ній 22-річний письменник висловлює свої естетичні погляди: "Вона (література. - М. Л. ) повинна при всім реалізмі в описуванні також ана­лізувати описувані факти, вказувати їх причини, їх конечні наслідки, їх повільний зріст і упадок

До такої роботи не досить вже вправного ока, котре підгледить і опише найменшу дрібницю, - тут вже треба знання і науки, щоб уміти доглянути саму суть факту, щоб уміти порядкувати дрібниці в ці­лість не так, як кому злюбиться, але по ясному і твердому науковому методу. Така робота ціхує найкраще всю нову реа­льну літературну школу, втягуючи в літературу і психологію, і медицину та патологію, і ідеологію, і другі науки". І далі: "Вона (література. - М. Л. ) громадить і описує факти щоденного життя, вважаючи тільки на правду, не на естетичні правила, а заразом аналізує їх, робить з них виводи, - се її науковий реалізм" (курсив скрізь мій. - М. Л. ).

Отже, реалізм в описуванні явищ дійсності, дошукування суті причин-но-наслідкових зв'язків, чітка наукова методологія, використання у твор­чості здобутків науки, зокрема медицини та психології, домінування "пра­вди" над "естетичними правилами" - ось найголовніші риси творчості Івана Франка раннього періоду. Що важливо: Франко-теоретик і Франко-практик не відбігають надто далеко один від одного (як це часто трапля­ється). Те, що маніфестує один, втілює другий, або ж, навпаки, висновки теоретика випливають із здобутків практика. Тому творчість молодого письменника сміливо можна назвати літературою факту. Він зводить цей факт до абсолюту, дбає про документальність і точність події.

А тепер пригадай собі, читачу, як вибудовувався сюжет у творах Фран­кових попередників. Григорій Квітка-Основ'яненко, Марко Вовчок, Юрій Федькович (відомі тобі, звичайно, з попереднього класу) намагалися розпо­вісти певну історію вустами своїх персонажів, охопити поглядом більшу ча­стину життя героїв, виокремивши якісь незвичайні для їх майбутньої долі по­дії ("Маруся", "Інститутка", "Три

1 2 3 4 5 6