Геофизика ландшафтов
Співставляючи усі три визначення предмету геофізики ландшафту, а також співвідносячи їх з сучасними проблемами фізичної географії у цілому, приходимо до висновку, що приоритетне значення для ландшафтознавства має вивчення функціональних зв’язків у структурі ПТК і вивчення фізичних аспектів природних явищ має бути повністю цьому підпорядковане. Їх вивчення у відриві від інших явищ практично неможливе, і окрім того не може мати великого практичного і теоретичного значення. Тільки тоді, коли доведено, що цей процес закономірно повторюється при збігу тих, чи інших обставин, результати цих досліджень дають підставу говорити про наявність закономірності, існування якої обумовлено функціональними зв’язками в структурі геосистем. І тільки знання структури геосистеми, ролі кожного компоненту в механізмі її функціонування дозволяють передбачити розвиток цього процесу в залежності від змін, що відбуваються в структурі геосистеми.
Аналіз сучасної фізико-географічної літератури показує, що в цілому більшість ландшафтоутворюючих процесів добре вивчена, але, як правило, без акценту на їх взаємозалежність, та участь в функціонуванню геосистем різних типів та рівнів / 1, 2/. Але, слід звернути увагу на те, що за винятком гравітаційного поля, роль решти геопотенційних полів практично зосталася поза увагою. Пояснимо, чому цю обставину ми виділяємо як одним з недоліків сучасної фізичної географії
Що може бути запропоноване для виправлення з цієї ситуації? Один з варіантів це є ревізія фактичного матеріалу, який стосується різних процесів і явищ, і навіть таких які вважаються добре вивченими, а їх моделі сприймаються сьогодні як догми, з метою встановлення, на першому етапі гіпотетичних і статистичних моделей інваріантних геосистем і розробки їх фізико-математичних на другому етапі. Як обгрунтування необхідності такої ревізії приведемо наступній приклад. Процес еолової акумуляції традиційно в фізичній географії відносився до явищ суто екзогенного ряду, для прояву якого потрібно лише дві умови - піщана поверхня і відповідної швидкості вітер. При цьому головна роль в морфології акумулятивних еолових форм відводилася напрямку домінуючих вітрів. Але, в середині шістдесятих років, в зв’язку з широким використанням структурно-геоморфологічних методів в комплексі геолого-пошукових робіт, виявилося, що розміщення, орієнтування як окремих форм та і їх ареалів в значній мірі контролюється особливостями глибинної геологічної основи. Це явище було встановлене в