Государство всеобщего благосостояния

проблем сьогодення, як бідність, безробіття, корупція, злочинність, становить мету більшості країн світу. Цей шлях у 1991 році було обрано й Україною.

В умовах тотального зубожіння і безправ’я українського народу, тривалої відсутності власної державності і панування інонаціональних авторитарних режимів концепції демократичного врядування та ліберальних прав і свобод видавалися утопічними і не мали широкої підтримки. Лише коли розгортався процес соціальної емансипації, коли форми національної державності набували реальних обрисів, демократичні ідеї знаходили суспільний резонанс і переходили в площину практичної реалізації.

Протягом невеликого періоду своєї новітньої історії в Україні питання розподілу і взаємодії гілок влади втілювалося у різні форми правління. Так, із моменту отримання незалежності до грудня 1991 року Україна мала риси парламентської республіки, потім після запровадження поста Президента України – парламентсько-президентської, а після вересня 1993 року до червня 1994 року на основі Указу Президента від 27 вересня 1993 року № 383/93 „Про керівництво Кабінетом Міністрів України”, яким Президент поклав на себе обов’язки по здійсненню безпосереднього керівництва Кабінетом Міністрів, була фактично президентською республікою. Усвідомлюючи, що лише сильна президентська влада спроможна прискорити темпи трансформації соціально-економічних відносин і створення дієвої системи державного механізму, парламентарі наполягали на тому, щоб за законодавчим органом залишились вагомі важелі на формування Уряду і контроль за ним. Тому в Конституції України (1996) отримала втілення президентсько-парламентська модель взаємодії гілок влади, хоча далека від світових аналогів. Зокрема, від французької, де сполучаються елементи жорсткого розподілу влади (конституція фіксує принцип несумісності членства в уряді з депутатським мандатом) з інститутами парламентської республіки (в основному законі закріплено принцип політичної відповідальності уряду перед парламентом).

Справа в тому, що в українській Конституції втілено ідею жорсткого розподілу влад у кращих традиціях президентських республік. Згідно з ст

75 Конституції України, «єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України», ч. 1 ст. 113 затверджує, що «Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади», а ч. 1 ст. 124 Основного Закону унормовує, що «правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються». Лише Президент, який формально не належить до жодної з трьох гілок влади не лише бере участь у функціонуванні законодавчої, виконавчої і судової влади, а й користується широкими повноваженнями у відповідних сферах, що спричиняє, як зазначили автори монографії „Політична система сучасної України”, домінування президентських інституцій у владному механізмі України. Найбільш гостро це відчувається у сфері виконавчої влади, де значні повноваження Президента перетворюють його на фактичного главу виконавчої влади, тобто на особу зацікавлену і активну в усьому чим займається Уряд. У силу наявності додаткових повноважень глави держави (за допомогою права вето на закони, загрози розпуску парламенту тощо) Президент має можливості протистояти парламенту в його впливі на політику Уряду, блокувати виконання Урядом законодавчих рішень, сприяти переходу Уряду у фактичну опозицію щодо парламенту в тих чи інших питаннях тощо.

Гармонізація стосунків трьох гілок влади, ефективна їх взаємодія посилить дієвість усього державного механізму, надасть потужний імпульс позитивної енергії суспільству, а це неодмінно простимулює хвилю соціального оптимізму в сучасному українському суспільстві, більшість членів якого все ще є потенційними реципієнтами державного патерналізму.

Лише за умов

1 2 3 4 5 6 7

Похожие работы