Государство всеобщего благосостояния

зокрема у створенні різних рухів, у формуванні страхових фондів, у започаткуванні кредитних спілок тощо.

Україна здійснювала спроби йти саме цим шляхом, проте цілий перелік соціально-економічних патологій, притаманних нашому сьогоденню, перешкоджав цим крокам. Це і масштабний підрив престижності чесної й кваліфікованої праці, руйнування механізмів соціальної мотивації та економічного стимулювання, передовсім у сфері товарного матеріального виробництва. Це і значне зниження реального рівня життя переважної більшості громадян тоді, коли ще не працює на достатньому рівні система адресної соціальної допомоги малозабезпеченим верствам населення. Це й глибоке розшарування населення за рівнем багатства і бідності, що відбувається за умов, коли недостатньо зміцненні позиції середнього класу – підґрунтя соціальної стабільності держави. Це і масштабне зростання доходів „тіньового” сектора економіки, коли певна категорія осіб збагачується не на основі динамічного розвитку економіки, а нееквівалентним привласненням результатів чужої праці і перерозподілом національного багатства країни тощо.

Тому головними напрямками державної соціальної політики в України вже протягом тривалого часу залишаються: ліквідація бідності і забезпечення динамічного зростання рівня життя; соціалізація структурних складових економіки (блоків структурної, інвестиційної, цінової, бюджетної, грошово-кредитної, податкової діяльності тощо); забезпечення умов повної реалізації принципів соціальної справедливості, виконання соціальних прав, гарантій людини, визначених конституційними нормами; забезпечення соціальної стабільності і безпеки. Отже, українцям значно більше імпонує європейський підхід до здійснення соціальної політики, заснований на провідній ролі держави та принципах соціальної справедливості. Хоча через надмірну залежність від економічного розвитку країни та відсутність можливостей широкого вибору форм соціального захисту соціальна політика фактично зводиться до її соціально-захисної функції

Але на сучасному етапі політика доходів будується на сполученні європейського і американського підходів, тобто на гарантії забезпечення для кожного індивіда існування не нижче межі бідності та створенні умов для економічної активності населення. Тому існуючу сьогодні в Україні модель соціальної політики автори посібника „Основи демократії”, виходячи з класифікації соціальної держави, називають такою, що нагадує соціально-демократичний варіант соціальної політики з елементами лібералізму.

Формування нового соціально-економічного укладу – інформаційного, постіндустріального, організованого суспільства, розвиток багатоукладності та різноманітності форм суспільного життя, глобалізація економічних зв’язків ведуть до розширення та ускладнення регуляторних функцій держави. У звіті „Світового банку” „Держава у світі, що змінюється”, де пропонується концепція „ефективної держави”, наголошується на зміні аспектів із кількісного аспекту на якісний розвиток державного втручання на ефективність та ступень вираження потреб населення.

Соціальна політика підвищує здатність суспільства підтримати економічну конкуренцію завдяки соціальній злагоді, стабільності і правовим нормам, а також сприяє досягненню економічного успіху в глобальній економіці через високий рівень продуктивності, творчу ініціативу і громадську довіру. Там, де соціальна політика діє як економічний стабілізатор у рамках економічної підтримки і де людей заохочують до участі як у громадському, так і в економічному житті, суспільство досягає більшого успіху на міжнародному ринку.

Соціальна роль держави в демократичному організованому суспільстві реалізується через проголошення найвищою цінністю соціальної справедливості, через політику, спрямовану на забезпечення громадянами гідного життя, соціального захисту, через мінімізацію соціальних ризиків, створення умов для самореалізації творчого потенціалу особистості. Вона прагне забезпечити встановлення оптимальних взаємовідносин особистості, колективу і держави, а також створити необхідні умови для найбільш повної реалізації права кожної людини на гідне життя. Вона являє собою найбільш доцільний спосіб поєднання начал волі і влади в цілях забезпечення добробуту особистості

1 2 3 4 5 6 7

Похожие работы