Художественная культура Западной Европы начала ХХ века

самим не тільки колишні, більш традиційні стилі, але й устояне поняття мистецтва в цілому. Постійно вабили модернізм «дивні світи» нової науки і техніки – з них він брав не тільки сюжетно-символічні мотиви, але також багато конструкцій і прийомів. З іншого боку, у мистецтво модернізму усе активніше входить «варварство» архаїка, магія, стародавність, примітив і фольклор (у вигляд запозичень з мистецтва негрів Африки і народного лубка, з інших «некласичних» сфер творчості, що раніше виносились за рамки красних мистецтв). Світовому діалогу культур модернізм додав небаченої гостроти.

 Перетворення охопили усі види творчості, але образотворче мистецтво постійно виступало ініціатором нових рухів. Майстри постімпресіонізму визначили найважливіші тенденції модернізму; його ранній фронт намітився груповими виступами представників фовізму і кубізму. Футуризм зміцнив інтернаціональні контакти модернізму, увів нові принципи взаємодії мистецтв (образотворчого мистецтва, літератури, музики, театру, фотографії і кінематографа). У 1900-1910-ті рр. нові напрямки народжуються один за одним у широкому географічному діапазоні - від Росії до Нового Світу (з Москвою, Берліном, Нью-Йорком та іншими центрами, що усе рішучіше заперечують провідну роль Парижа як законодавця художніх мод). Експресіонізм, дадаїзм, сюрреалізм – з їхньою чуйністю до несвідомого в людській психіці – позначили ірраціональну лінію модернізму, у конструктивізмі ж, навпаки, проявилася його раціональна, будівельна воля.

 Однак обидва початки постійно сполучаються в сфері художнього експерименту, що захопив також літературу (прийоми «автоматичного письма», «потоку свідомості», зауму), музику (атональна музика, додекафонія), театр, дизайн і інші види творчості.

 У період воєн і революцій 1910-х років політичний і художній модернізм активно взаємодіють. Ліві сили в політиці намагалися використовувати модернізм у своїх агітаційно-пропагандистських цілях, пізніше тоталітарні режими (насамперед, у Німеччині і СРСР) прагнули придушити його строгою цензурою, заганяючи модернізм у підпілля (як це трапилося з «неофіційним мистецтвом» у СРСР і інших країнах «соціалістичного табору»)

В умовах же політичного лібералізму модернізм із 1920-х рр. втрачає колишній пафос протистояння, вступає в союз з сецессіоном, установлює контакт з масовою культурою. Розчарований у своїх ранніх утопічних надіях, він і тут все частіше виявляється в стані «підпілля», правда вже чисто духовного, а не соціального (у таких його пізніх проявах, як абстрактний експресіонізм або «нова фігурація», часто домінують настрої самотності, розпачу, містичного трансу).

 Криза модернізму, що до середини XX ст. значною мірою розтратив свою колишню «революційну» енергію, стала стимулом для формування постмодернізму як основної йому альтернативи.

 На початку століття у мистецтві з’явилось певне явище, про яке було відомо в історії культури минулих століть, але не такою мірою. Це так звана паризька школа (Ecole de Paris), або утворення у столиці Франції міжнародного середовища, яке, наче магніт, притягує митців усього світу. Париж був художньою столицею у XVІІІ і XІX ст. , але після 1900 р. став метрополією, в якій іноземні художники оселялись назавжди.

 Модерністичне мистецтво початку XX ст. рухалось у напрямку звільнення змісту, композиції і форми художнього твору від усіляких правил і обмежень; суб’єктивність, свобода митця стають головним чинником його творчості. В образотворчому мистецтві вихідним пунктом для модерністів стала спадщина художників постімпресіонізму, виставки яких у 1890-1900-х роках набули нечуваного розголосу. У Ван Гога молоді художники вчились експресії й сугестивності кольору і форми, у Гогена декоративності

1 2 3 4 5 6

Похожие работы

Рефераты

Курсовые

Дипломные