Игорь Качуровский
Це — близькість Качуровського з неокласиками на рівні лексичної партитури. Ще яскравіше помітна вона на рівні спільних поетичних ідей. Поет гостро відчуває, як навально накочується на світ людей «ніч хмура», як закінчується стара доба з «гуманізмом, прогресом, культурою», а співці краси й гармонії на взір неокласиків почуваються в ній справді самотніми й забутими. Настає епоха голого утилітаризму й стандартів. Зрештою, не випадково в сонеті «Акрагант» у Качуровського вихоплюються такі слова: «Але ці храми, що ми бачим тут,— їх будував не той місцевий люд, А ще давніший — вищої культури». Здається, в автора немає ані тіні сумніву в тому, що наша сучасність саме у вимірах гуманізму й культури не може вважати себе найвищим досягненням в історії людства.
Та враження про Качуровського-поета було б одверто схематичним і неповним, якби уявляти його тільки безпросвітнім песимістом і фаталістом. Є в нього чимало віршів, у яких бринить тиха вітаїстична радість, насолода спілкування з живою природою (наприклад, цикл «Грибна містика» у збірці «Свічада вічности», що вийшла в Мюнхені 1990 p. ), є пригоди душі й розуму в подорожах (цикл «Стара Європа» — там само), є, зрештою, імперативи творчості, що так часто пов'язані з дорогами. Г не випадково в «Дорожньому сонеті» читаємо такі просвітлені настроєм рядки: «Як мандрувати — то лише весною
Ігор Качуровський, як і кожен серйозний поет, цінний для нас справді індивідуальним духовним досвідом і глибоким художнім осмисленням не тільки життєвої долі тієї частини свого покоління, яку винесли з рідного краю на чужину жорстокі вітри. І не тільки у відновленні «часу перерваної ниті», пов'язаної з іменем неокласиків, бачиться його значення. Поезія Качуровського сповнена багатьох важливих запитань до людини у цьому непростому XX ст. Запитань про ті речі, без яких саме її існування стає духовно кастрованим і безглуздим.
Творчий портрет Качуровського неповний без його прози, особливо ж — без повістей «Шлях невідомого» й «Дім над кручею». До речі, ці твори особливо популярні в діаспорі. Про те, наприклад, який успіх мали вони в Австралії, пише Дмитро Чуб '. Обидві перекладені європейськими мовами, і з ними знайомий не тільки український читач. Повісті ці сюжетно споріднені. Власне, вони сприймаються як дві частини однієї книги, об'єднані спільним героєм, у якому легко впізнається сам автор. З початком війни він пробирається інкогніто в рідні краї. На тому шляху хлопця підстерігають найнесподіваніші небезпеки — його мобілізують в ополчення, він потрапляє в німецький полон й утікає звідти. І ось у фіналі повісті «Шлях невідомого» розділ із назвою «Вдома». З поодиноких подробиць пейзажу пізнається село під Ніжином, у якому колись жила сім'я Качуровських, а з кількох біографічних штрихів, розкиданих на сторінках твору, вимальовується майже двійник того, чию духовну історію розказано у вже згадуваному вірші «Овідій»:
Та вже на поміч мені несподіваний спогад приходить:
Раннє дитинство, під вікнами пломінь рожевих півоній,
Сосни і клени впритул старий