Интеллектуальное пиратство

Грішем над своїми романами.

Від обмеження прав музикантів, від часткового піратства їх творчості, як видавці та суспільство, так і власне музиканти, як відомо, тільки виграли.

РАДІО

Радіо так само народилось із піратства. Коли радіостанція вмикає пісню в своєму ефірі це є публічним виконанням твору композитора. Як вже було зазначено вище, право надавало композитору ексклюзивне право на публічне виконання твору, тобто радіостанція мала платити власнику за право виконання пісні.

Але коли на хвилях радіо звучить пісня, виконується не лише твір композитора, але ще й твір безпосереднього виконавця цього твору. На радіостанції дитячий хор може виконати різдвяну пісню Jingle Bells, але геть інша річ – коли цю пісню виконують Rolling Stones. Виконавець, таким чином, бере безпосередню участь у створенні цінності (твору). Отже закон, будучи послідовним, мав би зобов’язати радіостанції сплачувати винагороду не лише композитору, але й виконавцю.

Але насправді радіостанція не зобов’язана була платити винагороду виконавцю. Виконавець мав працювати безкоштовно, навіть якщо він сплачував винагороду композитору за право виконувати його твір. Такий порядок речей, звичайно, був змінений з часом і виконавці теж отримали ласий шматок від радіоефіру, але ж своїм розвитком радіо має завдячувати, зокрема піратству

КАБЕЛЬНЕ ТЕЛЕБАЧЕННЯ

Коли кабельне телебачення вперше побачило світ у 1948 р. у США, більшість кабельних компаній відмовлялись платити за той контент, який вони ретранслювали. Навіть коли за кабельне телебачення почала стягуватись плата, кабельні компанії все одно не платили за те, що вони власне продавали.

Телевізійники та власники авторських прав швиденько стали на захист своїх майнових інтересів. Їхня позиція полягала в тому, що такі дії є недобросовісною конкуренцією: не заперечувалось, що кабельне мовлення відповідає суспільним інтересам, але хіба міг суспільний інтерес спонукати до крадіжки чужої власності? „Все, що нам потрібно, – казали вони – щоб особи, які користуються нашою власністю, платили за це”. Але, знову ж таки, в цих дебатах існувала й інша точка зору: якщо власникам авторських прав вже одного разу сплатили винагороду, то чому їм має бути дозволено розширювати свою монополію? Захисник піратів Едвін Зіммерман (Edwin Zimmerman) зайняв єдино можливу в такій справі оборонну позицію – напад. Завдяки цій позиції в 1960 р. Верховний суд США вирішив, що кабельні компанії не несуть відповідальність за авторським правом перед власниками програм, що охороняються авторським правом. Тоді кабельні системи в основному ретранслювали програми мовних станцій, і Верховний суд вирішив, що кабельні оператори нічим не відрізняються від своїх же абонентів, тобто кабельні компанії були фактично звичайними глядачами. Оскільки „глядацтво” не порушує прав авторів, то не може встановлюватись і відповідальність для операторів кабельного телебачення перед власниками авторських прав, коли вони ретранслюють сигнали своїм абонентам.

Телевізійники не здавались, і крапку у спорі чи мають компанії, що надають послуги кабельного телебачення, платити за контент, який вони фактично піратують, мав поставити Конгрес. Відповідь Конгресу була аналогічною тій, яку він дав у розглянутому питанні звукозапису: так, кабельні компанії мають платити винагороду за використання контенту, який вони ретранслюють, але розмір винагороди вони не мають права визначати самостійно. Розмір винагороди встановлювався

1 2 3 4 5 6 7

Похожие работы