Интимная лирика Леси Украинский

змістово-емоціональний підтекст.

Сонце ж погордливо сприймає благоговійні пориви закоханої; воно появляється все рідше й рідше:

. . . гляне сонечко й знову захмариться. . . Журить осінь-сухітниця сонечко, бо нема в ній весняних надій.

У цих словах, крім авторського, чується голос само­закоханого сонечка. Вислови «осінь-сухітниця», «нема в ній весняних надій» ідуть саме від нього (адже в ав­торській характеристиці осінь — «мов цариця»).

Чи зрозуміла, нарешті, осінь, що її зраджено, що вернути втрачене вже не сила? Так, зрозуміла. Для неї це стало рівнозначним загибелі, і вона безстрашно сту­пила назустріч своїй смерті-зимі:

Осінь шарпнула шати кривавії, аж до ніг їй упали, розсипавшись, . не покрита нічим, незахищена, застогнала: «Іди, бо вже час. . . »

Скільки в цьому вислові життєвої спостережливості над явищами природи! йдеться про ранній осінній за­морозок, що раптово скидає з дерев пишнобарвний ли­стяний наряд. Та разом з тим, які глибокі асоціативні думки — уже не з світу природи, а з світу людського життя — висловлено тут і скільки особисто Лесиного в тих думках!

Поетеса палко любила природу, любила її майстер­не відображення в літературі

«Тільки що ходила в ліс споглядати красу осінньої природи. . . »,— пише вона в одному з листів до брата, А в іншому листі —до О. Кобилянської — зазначає: «В нашій літературі нема пейзажиста над Вас, і я не знаю, як готова цінити Вас за се, бо дуже люблю пейзаж в літературі І завжди мені його бракувало в нашому письменстві».

Само собою зрозуміло, що Леся Українка цінила літературний пейзаж не тільки, навіть не стільки як просту описовість, скільки як засіб розкриття характе­рів, спосіб передачі глибинних душевних порухів люди­ни, бо часом можна висловить пейзажем те, для чого слів нема людських.

Тут доречно буде вказати ще на одну особливість Лесі Українки-лірика: вона належить до тих поетів, які гостро реагують на все споглядуване, але далеко не зав­жди таке споглядання виливається на папір віршами. У листах поетеси знаходимо багато яскравих пейзажних зарисовок, які, однак, не ввійшли в поезію, наприклад, опис Кури під Тифлісом, екзотична картина кримської зими тощо. Зате нерідко трапляються вірші, написані, сказати б, «не по сезону», тобто на основі запасу вра­жень. Такими є, наприклад, «Осінні співи», створені в середині літа 1902 р.

Осінній плач, осінній спів

Посеред літа золотого

Непереможно забринів із серця мого,—

пише поетеса в одному з віршів цього циклу. Де шукати пояснення такої різкої контрастності? Безперечно, в настроях поетеси, обумовлюваних певними життєвими обставинами, у характерах роздумів, для вираження яких шукала вона відповідної образної форми. «Часто у поетів настрій поетичний залежить від погоди,— писа­ла Леся Українка О. Маковею в 1893 р. ,— одні найбіль­ше пишуть навесні, в чудову погоду, другі можуть писа­ти тільки під час осінніх дощів,— у мене ж сей настрій залежить найбільш від того, яка погода в душі, і я пишу найбільше в ті дні, кол й на серці негода, тоді чогось швидше робота йде».

Не випадково у цитованому листі до О. Кобилянської поетеса