Интимная лирика Леси Украинский

автобіографічні моменти.

Помітне місце в ліриці Лесі Українки займають об­рази зір, може, найтрадиційніші серед усіх образів сві­тової поезії. Ідучи шляхом Т. Шевченка, поетеса онов­лює зміст цього образу, звільняє його від релігійного містицизму, робить засобом вираження світлих людських поривань і надій. Для неї зоря — або втілення завітних ідеалів, що стали дороговказом на життєвому шляху («Мій шлях», «Сторононько рідна! Коханий мій краю»), або щирий співрозмовник, якому можна звірити найпо-таємніші думи, найщиріші почуття.

В інтимній ліриці поетеси зорі — переважно живі створіння, що, подібно людині, радіютд» і сумують, ко­хаються й страждають, ллють сльози в самотині й тра­гічно гинуть. Тим-то найуживанішими образотворчими засобами у віршах про зорі (цикли «Зоряне небо», «Ме­лодії») виступає персоніфікація, а засобами виражен­ня — риторичні фігури:

Інша зіронька личко ховає

В покривало прозореє, срібне,

Соромливо на діл поглядає,

Сипле блідеє проміння дрібне!

Ти прекрасна, вечірняя зоре!

Урочисто й лагідно ти сяєш,

Ти на людське не дивишся горе,

Тільки щастя й кохання ти знаєш.

Такі персоніфіковані образи зір стають важливими засобами передачі нюансів настрою, виявлення причин душевного неспокою. З цією метою поетеса творить яскраві, переважно метафоричні епітети («огнистая мова», «гордий промінь», «сльоза промениста») і цілі образні комплекси («ллється промінням річ та ве­лична», «рвуть серденько мені ті проміння страшні» і под. ). Для поетеси зоряне небо—то «книга одвічна», що її захоплено читає той, «в кого серце у тузі та в го­рі». Так, прямо не говорячи про себе, Леся Українка дає зрозуміти, що її поривання до зір, розмова з ними і пов­не взаєморозуміння іде від сердечної туги, від нерозваж­ного горя, що ними повниться серце

У тих її страж­даннях, як і в гризотах «одинокої зірки», загальнонарод­не тісно переплелося з особистим. У всякому разі, важко сказати,

Чи над людьми та зірка сумна

Променистими слізьми ридає?

Чи того, що самотно вона

По безмірнім просторі блукає?

У циклі «Зоряне небо» Леся Українка виявила на­хил до майже епіграматичного віра з чеканною фразою. В її лірику вперше ввійшли тут чотириряд­кові поезії типу:

Я сьогодні в тузі, в горі,

Мов у тяжкім сні,—

Отруїли ясні зорі

Серденько мені.

Або:

Моя люба зоря ронить в серце мені,

Наче сльози, проміння тремтяче,

Рвуть серденько моє ті проміння страшні. . .

Ох. чого моя зіронька плаче!

У циклі зір поєднується з образом весни, що є взагалі одним з найулюбленіших образів інтимної лірики поетеси. Він посідає примірно те ж саме місце, що й образ моря в ліриці громадсько-політичній.

На перше місце в «Мелодіях» висуваються мотиви-кохання: сильне дівоче почуття, повне любовної жаги і самовідданості, прагне такої ж взаємної любові, але не-знаходить її. Звідси нотки трагедійного звучання, сердеч-нрї зажури, що звільна вплітаються в чарівний спів пое­тичної жіночої душі.