Интимная лирика Леси Украинский

Як наслідок:

Темний гай вже забув зимування сумне

І красує в зеленім наряді;

Темна хмара озвалася громом гучним,

Освітилась огнем блискавиці;

Вкрилась темна земля зіллям-рястом дрібним,

Все кориться мені, мов цариці. . .

Те ж саме має статися з темним поетовим серцем

Хай же й темнеє серце твоє оживе

І на спів мій веселий озветься. ,.

Весна владно наступає, доказує, переконує. У її мові І шанобливо-наказова форма («Послухай мене!»), і ка­тегоричні твердження («Все коритьоя міцній моїй вла­ді»), І розсудливий доказ («В тебе ж серце живе, бо ще б'ється!»). Поділена думка, що йде від поетеси, ледве спроможна висловити бездоказне застереження? («Не вір тій весні!»), але це не може ні переконати, ні заглушити збурені весною нові думи і творчі сили:

Вже прокинулись мрії і співи в мені. . .

Весно, весно,— твоя перемога!

Останню групу віршів циклу «Мелодії», як уже го­ворено, складають твори найбільш «суб'єктивні» чи «автобіографічні» щодо змісту. Поетеса висловлює тут особисті почуття й настрої, пов'язані з тяжкими обставинами свого життя. Це не порушує сюжетної лінії1, композиційної стрункості циклу, оскільки головна тема— краса жіночого характеру — продовжує розвиватись. Вірші «До музи», «То була тиха ніч чарівниця», «Давня весна», «У чорную хмару зібралася туга моя» з'єдную­ться з попередніми творами, як і між собою, саме ло­гікою розвитку цього характеру. Об'єктивно сталося так, що . послідовно вимальовуваний вподовж усього 'циклу «Мелодії» прекрасний образ ліричного героя став образом самої поетеси, її ліричним портретом

Поклик до музи: «Прилинь до мене, чарівнице мила» — це сло­ва Лесі Українки, вимовлені в розпачливу хвилину, ко­ли фізичні (а не духовні!) сили буквально залишали її. Щоправда, вислови «знов подолана я, не маю сил до бою», «спокійна я, боротися не хочу»,—не слід сприйма­ти прямолінійно. Йдеться про хвилинну знемогу у довготривалій війні за життя, як не в жарт звала свою бо-тротьбу з хворобою Леся Українка. Та навіть у стані фі­зичної знемоги вона не залишає думки про творчість, просить музу завітати до неї, надихнути в тяжку хвилину. На долю поетеси випало немало таких надлюдських випробувань, таких загострено-трагічних моментів, що й смерть у порівнянні з ними не видавалася страшною. «Якби я мала право перестати жити, то б перестала» *(У, 69). Вдумаємось у цю фразу, розсудково написану поетесою в одному з листів до М. Павлика. Чи не ті ж самі слова чуються в звертанні «До музи» («Я тільки думкою на світі буду жить»), а ще більше —в поезії «То була тиха ніч чарівниця».

Складається твір з двох шестирядкових строф (сек­стин), у першій з яких зображується погожий нічний пейзаж, а в другій — цілком, відповідний пейзажеві роз-лачливо-сумовитий настрій поетеси. Розповідь ведеться ,в минулому часі:

То була тиха ніч чарівниця. . .

Придивимось уважніше до цієї фрази. Яка функція Ізачинного «то», поставленого під ритмічний наголос на­віть всупереч основній метричній схемі? Зображуване з самого початку входить у свідомість читача як особливе, довгопам'ятне. Враження таке, ніби хтось, знаючи про подію,