Интимная лирика Леси Украинский
Жайворонкова пісня бриніла?
Заклик вірити в молоді роки, в неодмінну перемогу весни — символу молодості, життєвого оновлення — висловила Леся Українка в поезії «Веснянка». Грайливий ритмо-темп, створюваний примхливою зміною стоп-ності у восьмирядковій амфібрахічній строфі 23232223, яскрава образна метафоризація («озвись на привіт весняний», «як нам молодощі пов'ються у хмари сумні»), повторювані зменшено-пестливі звертання . («Олесю, серденько», «моя люба») — все це робить твір винятково прекрасним щодо форми і змісту, виключно благодатним для дитячого читання.
Уже в перших творах виявилась одна суттєва риса інтимної лірики Лесі Українки: особлива сконденсованість вислову. Подальший розвиток ітиме в плані творення містких, вражаючих образів для передачі все складніших душевних переживань. Поетеса прагне уріз-номанітити композицію, особливо структуру зачину. Поруч з синтаксичним паралелізмом вживається такий мовнообразний зворот, як звертання («До натури», «Тішся, дитино, поки ще маленька»), а також зачин-мотивація обставин І часу дії («Розбита чарка»). Пізніше з'являються вірші без спеціального зачину: вони починаються характерним висловлюванням, нерідко метафоричним, яке ставить тему роздуму або окреслює контури пейзажного малюнка («Натура гине — вся в оздобах, в злоті», «Зорі, очі весняної ночі!»). На перших порах образна система інтимної лірики неширока. Це: весна, осінь, зорі, нічка тощо. Леся Українка дотримується певної послідовності в застосуванні цих образів. Піднесені таким чином до рівня поетичних символів, вони не втрачають живої конкретності, предметної яскравості
Високу майстерність у створенні пейзажної картини осені виявила Леся Українка в одному з ранніх своїх сонетів — «Натура гине — вся в оздобах, в злоті». Осіння природа уподібнюється тут вродливій, але смертельно хворій жінці, що знає про свою невідворотну кончину і готується до неї. У першому катрені, як це характерно для сонетів взагалі, дається загальна характеристика об'єкта зображення. Спочатку діють персоніфіковані діє-
Послідовно дотримуючись принципу «не розводити марні жалі», Леся Українка під час друку випустила одну з строф, у якій вилилась скарга на особисту недолю:
Ховаю я сльози,
Співаю пісні голосні,
Хоч люті морози
Прибили мене на весні,
Ти ж, сестро, гуляєш,
Та лиха не знаєш,—
Весняного ранку
Співай, моя люба, веснянку!
слова («натура гине», «усміх посила», «краскою. . . пала»), а потім—синтезуюче порівняння, що логічно випливає зі всіх попередніх ознак і надає їм образної цілості: осінь —«немов конаюча вродливиця в сухоті». Другий катрен — це легкий ретроспективний погляд у недалеке минуле природи, коли вона жила і квітувала. Введенням ряду нових персоніфікованих дієслів (вони поглиблюють основну характеристику осені як вродливої жінки), яскраво передається процес поступового затухання її енергійної діяльності до рівня сього-, днішнього — мовчазного чекання рокового кінця:
Недавно ще була вона в турботі,
Жила і сльози буйнії лила.
Тепер останнії дарунки роздала
І тихо умир а. . . кінець її роботі!
Через повтор («тихо умира» — «спокійно умира») терцети підхоплюють і поглиблюють характеристику вже не самої осені, а стану П холодного розпачу, виявляють ті причини,