Источники международного права
б) як договір, так і звичай містять певні правила поведінки, що мають обов'язковий характер;
в) невиконання як міжнародного договору, так і міжнародного звичаю тягне за собою ідентичні правові наслідки - припинення їх дії, накладання міжнародних санкцій та ін. [2]
Також їхній зв'язок виявляється в тому, що:
- в певних випадках звичай отримує договірне оформлення, тобто підтверджується й закріплюється в міжнародному договорі;
- міжнародний звичай може внести уточнення і доповнення в Міжнародний договір і навіть змінити деякі його положення; міжнародний договір може стати міжнародним звичаєм.
4. Договір і звичай — основні джерела міжнародного права.
До основних джерел міжнародного права відносять міжнародний договір і звичай, що, у силу їхньої значимості, поширеності й інтенсивного застосування, виступають і в якості універсальних джерел міжнародного права.
У відповідності зі статтею 1 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року договір розуміється як міжнародна угода, укладена між державами в писемній формі і регульована міжнародним правом, незалежно від того, чи міститься така угода в одному документі, у двох або декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від його конкретного найменування.
В даний час міжнародні договори посідають основне місце в системі джерела міжнародного права через такі причини:
— процес створення договірної норми в хронологічному плані коротше процесу створення звичаєвих норм. Крім того, волі суб'єктів міжнародного права при створенні договірної норми мають більш виражений характер;
— процедура укладання, виконання і денонсації договорів детально розроблена і закріплена в кодифікованих міжнародно-правових актах (Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року і Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1980 року);
— договірна форма надає більше можливостей для узгодження воль суб'єктів, ніж яка-небудь інша
Міжнародний порядок — це правило поведінки, що у результаті кількаразового повторення протягом тривалого часу набуло мовчазного визнання суб'єктів міжнародного права і виконується ними в їх міжнародній практиці в якості звичайної міжнародно-правової практики.
Протягом тривалого часу звичай відігравав дуже важливу роль у розвитку міжнародного права і був його головним джерелом. Ця його роль у міжнародних відносинах у минулому дала підставу багатьом авторам стверджувати, що міжнародне право суть, головним чином, звичаєве право. Так, Гефтер вважав, що міжнародне право «є переважно право неписане, у юридичному смислі цього слова». Після початку активних кодифікаційна процесів у сучасному міжнародному праві роль міжнародного порядку значно знизилася, проте й у сучасний період багато міжнародних порядків збереглося в дипломатичному і консульському праві, міжнародному морському праві. Віденська конвенція 1969 року підтверджує, що норми міжнародного звичаєвого права як і раніше регулюють найважливіші питання міжнародних відносин.
Становить інтерес проблема співвідношення міжнародного договору і звичаю. [1]
Договір і звичай мають ряд спільних рис, що характеризують їх як джерела однієї правової системи:
— договір і звичай утворюються в результаті дій держав або інших суб'єктів міжнародного права і мають спільну