Источники международного права

держави або ряду держав;

—  договір має чітко виражений у часі процес ство­рення. Наприклад, Женевська конференція 1958 року з морського права працювала з 24 лютого по 29 квітня 1958 року і створила в цей період чотири документи. Момент вступу договірної норми в силу також визна­чений у часі. Таким чином, писана норма характеризу­ється наявністю тимчасового показника, із якого почи­нається існування даного джерела. Відкриті для підпи­сання в результаті роботи згаданої конференції конвен­ції набрали сили: Конвенція про територіальне море і прилеглу зону — 10 вересня 1964 року, Конвенція про відкрите море — 30 вересня 1962 року. Конвенція про континентальний шельф — 10 червня 1964 року і т. д. Писані норми набирають сили або відразу після підпи­сання, або після здання державі-депозитарію (хранителю) обумовленої в тексті кількості ратифікацій або документів про приєднання. Моментом вступу доку­мента в силу вважається час здання останньої з необ­хідних грамот. Іноді може бути обумовлений додатко­вий термін — зазвичай тридцять днів. Так, Угода про рятування космонавтів, повернення космонавтів і по­вернення об'єктів, запущених у космічний простір, від 22 квітня 1968 року набрала сили після здання п'ятого документа; Пакти про права людини 1966 року набра­ли сили після здання 35 документа і т

д. [2]

Як правило, процес становлення звичаю просліджується з трудом, час його формування може бути зазначений лише приблизно. Ця обставина дуже утруднює за­стосування звичаю при вирішенні спорів і розбіжностей, що виникають між суб'єктами міжнародного права;

—  факт існування конкретного договору, тобто писа­ної норми, може бути підтверджений посиланням на текст документа. Доказом же існування звичаєвої нор­ми слугує винятково практика держав або, у крайньому випадку, наявність яких-небудь непрямих ознак, напри­клад використання переваг, що витікають з існування звичаю; включення звичаю у внутрішнє законодавство якоїсь держави або ряду держав; певні акції, що свід­чать про те, що держава вимагає від інших суб'єктів ви­конання і дотримання даного звичаю, а також така своє­рідна форма доказу, як відсутність протесту проти пев­них дій держав, що застосовують звичай. Для прикладу можна посилатися на міжнародно-правовий звичай установлення ліміту територіального моря від 3 до 12 мор­ських миль. Даний звичай був визнаний 96 із 116 дер­жав, що мають вихід у відкрите море. Про це свідчив насамперед той факт, що цей звичай був включений у національне законодавство цих держав про встановлен­ня й охорону державних кордонів. Так, Радянський Союз, що мав 12-мильне територіальне море, відбив це в Поло­женні про охорону державного кордону СРСР від 5 серпня 1960 року (зі змінами, внесеними в ст. 3);

—  явне розходження договору і звичаю виявляється при порівнянні засобів їх вираження зовні. Необхід­ність для договору писемної форми обумовлює наяв­ність узгодженого тексту, чітких логічних зв'язків, фо­рмулювань, певної компактності, що дає можливість його промульгації. Перераховані якості писаної норми за­безпечують її швидке відшукування і застосування, на відміну від звичаю, що не володіє цими перевагами;

—  писана норма підлягає тлумаченню у випадку ви­никнення неясностей або ускладнень при її застосу­ванні; у випадку незгоди з якимись окремими поло­женнями такої норми держава має можливість висло­вити свою особливу позицію шляхом заяви застере­ження з приводу змісту всієї норми або якоїсь її частини. Так, СРСР зробив застереження під час підписання

<< 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 >>

Похожие работы

Рефераты

Курсовые

Дипломные