Истоки философской культуры Руси

суспільно-політичного життя в умовах становлення давньоруської державності, потребами в філософському обгрунтуванні державної політики.

Приблизно на такий самий період, що і Нестора, припадає творчість Никифора.

Никифор (р. нар. невід. — 1121) політичний і церковний діяч, з 1104 до 1120 був Київським митрополитом. Ним написані п'ять творів — послань і повчань, серед яких "Послання митрополита Никифора Володимиру Мономаху", "Послання Ярославу Святославовичу", твори про піст тощо. У найбільш цікавому з філософського боку "Посланні. . . " до Володимира Мономаха Никифор прагне вирішити проблеми пізнавальних можливостей людини, пов'язаних з її психологією. Цікавою є спроба розглянути людину як складну, багатофункціональну систему, створену з двох субстанцій —тілесної та духовної, що перебувають у стані єдності і в той же час постійної боротьби. Душа людини складається з трьох сил: словесне, люте і бажане. Перше — це розум, логос, це вище начало; друге — почуття, пристрасті, емоції, це стихійна сила, що дає життєву енергію; третє — це воля, прагнення, цілеспрямована дія. Саме воно, бажане, пов'язує раціональне (словесне) з ірраціональним (лютим), емоції підпорядковує розуму.

Аналізуючи боротьбу розумного і пристрасного начал, Никифор виходить на аналіз боротьби доброго і злого, що нероздільно пов'язані в людині. Людина повинна розрізняти добро і зло, а для цього їй необхідні знання, початком яких є дані органів почуття. А оскільки ці початкові знання ще недосконалі, їх потрібно перевірити, зміцнити розумом. Зі знаннями, розумом Никифор пов'язує мудрість, доброчесність, моральність, порядність людини. Так, в одному з перших вітчизняних творів зроблена спроба розкрити механізм людського пізнання, його діалектику

Ідея про обов'язок людини перед Богом, про потребу підпорядкувати своє життя "божому провидінню" пронизує цей твір Никифора.

Як правило, всі філософські роздуми і міркування були прерогативою духівництва. Напевно, єдиним винятком серед давньоруських письменників XI — початку XII ст. щодо цього є Володимир Мономах.

Володимир Мономах (1053 — 1125) — син князя Всеволода, дістав від матері прізвище Мономаха. Видатний державний і політичний діяч, талановитий письменник і мислитель. У 1078—1094 рр. князював у Чернігові, а в 1113 р. став київським князем, відновивши великокнязівську владу на значній території руських земель. Мономах видав цілий ряд законодавчих актів, які дістали назву "Статут Володимира Мономаха". Найбільш відомий його твір — "Повчання" ("Поучення"), який можна зарахувати до текстів світської, практичної філософії. Саме у цьому творі Мономах виступає як оригінальний мислитель морально-етичного напрямку. Це духовний заповіт своїм дітям, усім сучасникам, це взірець утвердження ідеалу князівського правління, яке найбільше відповідало інтересам єдності Київської Русі. Це ствердження думки про постійну присутність Бога в людських ділах, в його особливому ставленні до людини як вибраного ним творіння.

Основні питання, які порушує Мономах у своєму творі, — про світобудову, державну владу, сутність людини, її моральність. Підкреслюючи велич і всемогутність Бога, який створив багато "великих чудес і благ", Володимир Мономах і весь світ мислить як створений Богом, прикрашений ним для слави і служби людині. Світ постає перед людьми своєю досконалістю, красою, як взірець премудрості Бога. На богословсько-моралістичному оптимізмі Мономах будує свою етичну доктрину. "Воістину, діти мої, розумійте, як ото єсть чоловіколюбець — бог милостив і премилостив. Ми, люди, грішні є і

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12