Исторические аспекты проблемы творческого развития личности средствами музыкального искусства

Історичні аспекти проблеми творчого розвитку особистості засобами музичного мистецтва

Проблема творчого розвитку особистості – одна з особливо актуальних в сучасній педагогіці. Вона досліджується в контексті загальних та особливих завдань, тенденцій, закономірностей навчально-виховного процесу, як необхідна умова та засіб досягнення мети в освіті, важливий принцип дидактики. Така різнобічна зацікавленість зрозуміла, адже ми живемо в добу надзвичайної мобільності інформаційного простору в усіх галузях людської діяльності, в час, коли суспільство особливо потребує творчо обдарованих професіоналів. В першу чергу це стосується сфери мистецтва і відповідно, мистецької педагогіки, для яких творчість є суттю, змістом, предметом, метою, методом функціонування. Водночас педагогічна практика засвідчує, що не дивлячись на потужні новітні тенденції, педагогіка мистецтва залишається педагогікою засвоєння знань, вмінь, навичок, тоді як, сучасна педагогічна теорія та практика потребують орієнтації на діяльнісне опанування особистістю змісту освіти, відмови від авторитарного стилю на користь діалогових форм навчання, що в цілому відповідає принципам розвивального особистісно зорієнтованого навчання, основним принципом якого є максимальна творча самореалізація вчителя та учня.

З огляду на чітко окреслені освітньою реальністю перспективи педагогічної та учнівської творчості як невід’ємних атрибутів сучасної школи вважаємо за необхідне дослідити історичні джерела цієї проблеми (в межах періоду від середньовіччя до 30-х років ХХ ст. ) з метою активування та творчого впровадження в шкільну практику провідних ідей вітчизняної музично-педагогічної спадщини.

Звернувшись до історії становлення вітчизняної мистецької, зокрема музичної педагогіки, ми виявили, що на протязі тривалого часу її провідними завданнями були технічні: навчити читати ноти, навчити співати, грати. Відповідно домінували репродуктивні (муштра, заучування, багаторазові повторювання) та схоластичні (опанування теоретичними положеннями у відриві від живої музичної практики) дидактичні методи. Так репродуктивний характер навчання був показовий музичній освіті часів Київської Русі. Тогочасна знаменна, або крюкова нотація мала відносний характер (крюки вказували напрям, тип, темп та інші характеристики мелодичного руху відносно основного тону та попередніх музичних звуків). Саме тому в навчанні співу переважала методика роботи по слуху, а основною формою вокального навчання було заучування напам’ять з наступним співочим відтворенням вивченого матеріалу при допомозі крюків і знамен, регентських знаків.

У польсько-литовську добу найпоширенішими закладами вітчизняної музичної освіти були братські школи, в навчальних програмах яких важливе місце посіла музика: церковний спів з нот, музична грамота (“київське знамено”), хоровий спів (знаменний та партесний). Викладали музичні дисципліни досвідчені братчики-регенти і музиканти

При багатьох братствах існували великі церковні хори, що славились своїм мистецьким співом. “Братства надавали великого значення культивуванню партесного співу, що його можна було б протиставити пишному католицькому богослужінню. . . як щось самобутнє й рівноцінне за емоційним впливом. Тому не лише хористи, утримувані братствами, а й інші учні навчались у школах багатоголосого (партесного) співу з нот, знайомились з теоретичними основами музики. . . ” [8, 50]. На Україні та в Росії особливо цінувались випускники братських шкіл, що вміли співати за будь-якими “гласами”, створювати партесні композиції відповідно існуючим канонам.

В другій половині XVII ст. -XVIII ст. відбувається оновлення вітчизняної музичної педагогіки на основі світської та демократичної домінант. Водночас в умовах назрілої необхідності організації систематичної музичної освіти, ще тривалий час основними центрами підготовки музичних кадрів залишалися колегіуми і особливо, Київська академія, музичне

1 2 3 4 5 6

Похожие работы