История олимпийских игр современности

олімпійському русі. Відновлення НОК КНР відбулося тільки у 1979р.

Аналогічна ситуація склалася з Кореєю та Німеччиною.

Негативний вплив політичних конфліктів на світовий олімпійський рух змусив МОК і МСФ 8 лютого на спільній нараді у Лозанні (Швейцарія) з питання “Спорт і політика” прийняти рішення: “МОК і міжнародні федерації рішуче виступають проти будь якого втручання у спорт з політичних, расових і релігійних мотивів, і особливо проти такого втручання, котре перешкоджає вільному обміну спортсменами та офіційними особами. МОК вже застосовує це право для Олімпійських ігор і буде продовжувати рішуче здійснювати його, вдаючись у разі необхідності до переносу місця проведення ігор чи їх відміни. . . ”. Виробленої позиції МОК і МСФ намагались притримуватись у наступні роки. Це в значній мірі дозволило міжнародному олімпійському спорту зберегти свою єдність не зважаючи на напружену атмосферу навколо Ігор Олімпіад 1976 – 1988рр.

Ще одним випробуванням для МОК було протистояння апартеїду, що став державною політикою з 1948 року в Південно-Африканському Союзі з 1961р – Південно-Африканська Республіка на сесіях МОК 1959 і 1964рр. Представники МОК СРСР, підтримані представниками інших країн добились прийняття рішення про усунення спортсменів ПАР від участі в Олімпійських іграх 1964 року.

Найважливішою тенденцією розвитку Олімпійського руху в третьому періоді було розповсюдження олімпійського руху в країнах Африки, Азії і Латинської Америки. Майже кожні Олімпійські ігри третього періоду, були пов’язані зі збільшенням країн учасниць з усіх регіонів світу. Наприклад, на Іграх ХVІІІ Олімпіади 1964р. в Токіо вперше брала участь велика кількість країн, що звільнилися від колоніального гніту – Алжир, Берег Слонової Кістки, Камерун, Конго, Малагасійська Республіка, Малі, Нігер, Сенегал, Танганьїка і Занзібар, Чад, а також Домініканська Республіка, Лівія, Монгольська Народна Республіка, Непал

Ріст популярності олімпійського спорту, прискорення процесу залучення в нього все більшої кількості країн безсумнівно є позитивним явищем у всіх відношеннях. Як у політичному так і чисто спортивному. Але саме ці явища привнесли в олімпійський спорт цілий комплекс проблем і протиріч. Однією із гострих проблем розвитку олімпійського спорту у третьому періоді став персональний склад МОК, що звісно прямо впливало на його діяльність. На початку 50-х років МОК складався з представників відносно невеликої кількості країн (в основному західних). В МОК не було і представників багатьох МСФ. Але його склад важко було змінити, оскільки у відповідності з існуючим порядком НОК і федерації не делегують своїх представників в МОК, котрий самостійно поповнює членство у ньому і визначає представників у країнах-учасницях міжнародного олімпійського руху.

У 1966р. у Римі відбулась перша сесія постійної Генеральної Асамблеї Національних олімпійських комітетів, рішення якої з часом стали однією з найважливіших рушійних сил в олімпійському спорті.

Постійно розширювалася олімпійська програма, цьому сприяла поява нових МСФ та нових видів спорту. МСФ з олімпійських видів спорту почали відігравати більш активну роль не лише в проведені Олімпійських ігор, але і в діяльності міжнародної олімпійської системи.

Розвиток олімпійського руху протягом третього періоду багато в чому визначався особами, які в різний час очолювали МОК. Цей період співпав з діяльністю трьох президентів: Єйвері Брендеджа – 1952 – 1972рр. , Майкла Мориса Килланина – 1972 – 1980рр. , Хуана Антоніо Самаранча – з 1980р. Якщо діяльність Килланина на посту президента відрізнялася

1 2 3 4 5 6 7