История развития семейных форм воспитания детей-сирот и детей лишенных родительской заботы в Украине

Історія розвитку сімейних форм виховання дітей-сиріт та дітей позбавлених батьківської турботи в Україні

Нині українська держава переживає складний соціально-економічний період розвитку. Така ситуація без сумнівів впливає на всі категорії суспільства, і безпосередньо, на один з найбільш важливих його елементів - українські сім'ї. Один з висновків Національного звіту про стан сімей в Україні у 2002 році стверджує, що, на жаль, "сім'я і шлюб все більше втрачають свої соціальні функції". Саме сімейні проблеми та конфлікти спричиняють значну кількість негативних явищ, з яких найшвидше зростає явище біологічного і соціального сирітства.

За офіційною статистикою на 1 січня 2004 року в Україні загальна кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, складала 96112 осіб. Слід зазначити, що це число лише приблизно відображає реалії життя, оскільки безпритульні діти, діти-жебраки, діти, що перебувають у диспансерах і т. п. , не враховані у цій цифрі. Дослідження ЮНІСЕФ, проведене у 2001 році, виявило, що у порівнянні з 1995 роком кількість біологічних і соціальних сиріт збільшилась у 1,5 рази. Родичі піклуються приблизно про 66 492 біологічних та соціальних сиріт. Інші (невсиновлені чи без опіки/піклування), через недостатню поширеність інших форм піклування, перебувають у державних інституціях, де позбавлені виховного впливу сім'ї.

Аналіз дослідження, проведеного Українським центром соціологічних досліджень серед вихованців шкіл-інтернатів, дає можливість стверджувати, що існуюча інтернатна система лише частково вирішує проблеми дітей, позбавлених батьківського піклування, але в цілому не задовольняє їх природну потребу у фізичному, емоційному та соціальному благополуччі та культурному розвитку[2, 8-117; 3, 189-191]. Тільки 16% випускників інтернатів мають сім'ї, 25% постійно працевлаштовані, 1% отримає вищу освіту і 44% - спеціальну технічну освіту

Одним із шляхів подолання зазначений негативних явищ є розвиток інституту прийомного виховання в Україні.

Прийомна сім'я як форма влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, не є чужою для слов'янської ментальності. Аналогічні прийомній сім'ї форми сімейного виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, існували ще за часів Російської імперії, до складу якої входила тоді й Україна. Розглянемо лише декілька прикладів.

За даними українських дослідників ще у 911 році київські князі брали під свою опіку людей, які потребували соціальної допомоги, зокрема дітей-сиріт. Пізніше, в 1037 році Ярослав Мудрий уклав перший український збір законів „Руська правда", який містив в тому числі правила стосовно опіки на державному рівні. Вперше в європейській правничій практиці „Руська правда" виявила турботу і про жінку, і про матір. Ставлячи перед собою завдання охорони материнства, право, таким чином, безпосередньо сприяло запобіганню сирітства [1, 50-51].

За княжої доби турбота про дітей-сиріт покладалась насамперед на приватних осіб (найчастіше - князів) та церкви. Єдиною формою піклування про таких дітей було подання милостині та годування, адже це вважалось ділом „богоугодним".

У літературі про становлення державного піклування знаходимо такий факт. У день свого вінчання на престол Борис Годунов роздав бідним, зокрема вдовам та дітям-сиротам, значну суму грошей та великі запаси їжі[4, 43].

У 1650 році для духовенства було видано так звану Кормчу книгу, в якій містилися догмати православної церкви, а також постулати, що стосувалися

1 2 3 4 5 6

Похожие работы

Рефераты

Курсовые

Дипломные