История развития современного украинского литературного языка на уроках родного языка

ментальності. Українці були реальністю ще за Київської Русі, інша річ, що вони ще не називалися українцями (як і стародавні англійці – англійцями, індійці – індійцями, німці – німцями). Якщо ж грунтуватися на народознавчому аналізі, то хіба в “Повчанні дітям” Володимира Мономаха не відчувається у всій повноті так властива українцям “філософія серця”, що її згодом науково осмислили Сковорода та Юркевич ?

Із визнання етномовної безперервності на території Київщини від часу полян і до наших днів логічно випливає твердження, що у майбутній Україні говорили майбутньою українською мовою. Що ж стосується писемності, то всі її пам’ятки створено “українізованою старослов’янщиною”.

Ця українізованість місцями настільки помітна, що М. Драгоманов мав усі підстави сказати: “Слово” – перша українська дума, а плач Ярославни – пісня українки”. А. Павловський з приводу іншої пам’ятки писемності зауважив: “Читаючи історію літописця Російського преподобного Нестора, я в багатьох місцях відчував, що потрібно б знати мову малоросіян”.

Мовна ситуація в Київській Русі, як і у всій тогочасній Європі, характеризувалася роздвоєністю. Освічені верстви населення користувались літературною мовою давньоболгарського походження  , а решта членів суспільства – рідною руською мовою, точніше її територіальними діалектами.

Різниця між Руссю і Європою полягала в тому, що давньоболгарська і руська мови були близькоспорідненими. Це сприяло поширенню освіти, масштаби якої були на Русі більшими, ніж у латиномовній Західній Європі, і проникненню до книжної мови слів та інших елементів розмовної мови, тобто “українізації старослов’янщини”.

“Українізована старослов’янщина” – це давньоруська писемна мова, що поширювалась по всій території Київської держави. А те, що в усіх монастирях колишньої РОсії писали цією староукраїнською мовою, то в цьому немає нічого дивного, бо вся грамота у володінні Рюриковичів у середньовічні часи йшла від київських монастирів. Це ж бо була мова тогочасних культурних людей, як у 19 ст

російські дворяни вживали французьку мову замість рідної.

Ця старослов’янська мова лягла в основу російської літературної мови, що було аргументовано й доведено найвидатнішими дослідниками російської мови та її історії. Батьківщина нашої великоруської літературної мови – Болгарія. Але утворилась вона у Києві, де відчувала вперше благотворний вплив народного середовища. Остаточно розвилась вона у Москві. Природно, що “українізована старослов’янщина” на російському грунті піддавалась впливові ділового, розмовного та діалектного мовлення, тобто русифікувалась.

Українську вимову церковних текстів у Росії зберегли лише старообрядці-безпопівці.

Подібно розвивалась і книжна мова на Русі-Україні, де “старослов’янщина” зазнавала подальшої українізації. Це тривало аж до XVIII століття, в кінці якого на народно-розмовній основі почала формуватись нова українська літературна мова. (На Західноукраїнських землях стара книжна мова затрималась довше, подекуди навіть до ХХ століття. ) Основи сучасної загальнонародної української літературної мови остаточно було закладено в творчості Т. Г. Шевченка.

Зв’язок української та російської мови

А сучасна російська літературна мова продовжує ніколи не переривану традицію літературної мови Київської, удільної і Московської Русі, тобто мови церковнослов’янської.

Ось чому мова творів давньоруської писемності здається більше подібною до російської, ніж до української: їх зближують старослов’янські (давньоболгарські) елементи. Відчуття близькості посилюється й через те, що давньоруські тексти здебільшого читають, озвучуючи букви по-російському,

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12

Похожие работы

Рефераты

Курсовые

Дипломные