История украинского кино

ґрунтовністю і переконливістю. Окремо варто відзначити детально розроблену фільмографію, що надає розділу ще більшої наукової цінності.

Кіно незалежної України стає об’єктом дослідження І. Зубавіної. Треба сказати, що автор поставив собі завдання не з легких: матеріал, можна сказати, ще пульсує, «не відстоявшись» у численних дослідженнях. Та автор гідно долає ці труднощі, виділяючи найбільш помітні і виразні тенденції, що проявляються у кінопродукції, створеній на вітчизняних студіях. І. Зубавіна спостерігає, як подих часу змінює естетику національного кіно, як болісно інколи відбуваються ці зміни, одначе в їхній закономірності й необхідності автор не сумнівається.

Деякі розділи мають відверто полемічний характер. Автори зберігають за собою право оригінальної інтерпретації класичних творів, хоча інколи їхні тлумачення здаються надто парадоксальними. Це можна сказати про нариси, що належать перу О. Мусієнко, О. Сидора-Гібелінди.

У деяких текстах автори зосереджуються не так на кінопроцесі, як на його історико-соціальному контексті. Так, З. Алфьорова звертає увагу на ті загальноцивілізаційні конфлікти, які ще за радянських часів стосувались України і української культури. Автор розглядає художню культуру України на перетині впливів економічних, політичних і соціокультурних систем і спостерігає, як «криза дійсності», «заміна реального знаками реальності» провокується як упливом «офіційної» радянської культури, так і явищами раннього постмодерну. Цілком слушно автор зауважує, що внутрішнє дисидентсво певного кола українських митців знаходить відображення в самій стилістиці екранних творів. Проте цікаві спостереження і теоретичні узагальнення не завжди знаходять конкретне підтвердження у безпосередньому розгляді кінопроцесу.

Особливо цінним у наукових дослідженнях нам видається широке використання архівних матеріалів. Це стосується історичної розвідки харківського дослідника В

Миславського, присвяченої першому десятиліттю ігрового кіно. Автор «оснастив» свій нарис численними посиланнями на дореволюційні кіночасописи і прекрасним іконографічним матеріалом. Кадри з «дореволюційних» фільмів тим цінніші, що самі стрічки майже не збереглися.

Не часто звертались кінознавці до такої важливої сфери кінематографічної діяльності як кіноосвіта. Можна сказати, що молоді дослідники Р. Росляк та О. Безручко увійшли на терени, що досі лишались на марґінесах кінознавчої думки. До того ж освоєння історичних фактів з допомогою архівної документації теж вдавалося небагатьом дослідникам. Текст Р. Росляка розкриває перед читачем свого роду terra incognita, бо українську кіноосвіту за радянських часів відсували настійливо в тінь, послаблюючи її також суто організаційно (закриття кіноінституту, відплив кадрів тощо).

Розвідки Р. Росляка і О. Безручка логічно доповнюють одна одну. Педагогічну діяльність Довженка досліджувано напрочуд мало, особливо коли йдеться про режисерську лабораторію на базі Київської кінофабрики. Тут ми можемо говорити про відкриття принципово нових сторінок у творчій біографії видатного кіномитця.

Особливе місце в книзі посідає суто теоретичний підхід до явищ українського кіно, що його пропонує В. Горпенко. Автор розглядає історію кіно як архітектонічну типологію, зосереджуючись на аналізі розмаїття видів, жанрів, стилістичних напрямків, на трансформації життєвих спостережень у певні, конкретні форми мистецьких творів. Вивчаючи режисерську партитуру різноманітних за своїми жанрово-стилістичними ознаками екранних творів, автор виділяє окремі системи мовотворення в кінематографі – епічну, ліричну, лірико-епічну та драматичну, вбачаючи в їх проявленні і взаємодії в конкретних екранних текстах запоруку створення наукової історії кіно.

Систематизацію і узагальнення важливого матеріалу несуть у собі дослідження Г. Фількевич «Сторінки історії кіномузики в Україні» та розвідка

1 2 3

Похожие работы