История украинской литературы ХХ века сатира и юмор 20-30-е годы

Розвиток сатири та гумору перших пожовтневих років літературознавці пов'язували з двома факторами: художньою творчістю народних мас, покликаних революцією, та з сатиричними, здебільшого політично-агітаційними виступами В. Маяковського і Дем'яна Бедного, які стосовно української гумористики оцінювались як спонукальний приклад. Протягом десятиліть такі твердження стали певними штампами і сьогодні потребують уточнень.

Так, на сторінках червоноармійських і цивільних газет друкувалися сатиричні вірші, гуморески, байки, спрямовані проти білогвардійщини й зовнішньої контрреволюції. Водночас у пресі протилежного табору з'являлися сатиричні публікації, пройняті антибільшовицьким і антиінтервенціоністським пафосом. Вони засвідчували сподівання тої частини народних мас, яка соціальне визволення й національне відродження України, її вихід із сфери імперської, колоніалістської політики великодержавницького центру пов'язувала з утвердженням самостійної Української держави. Цей масив не брався до уваги і не вивчався.

У 1919 р. свої перші фейлетони, спрямовані проти денікінщини та зовнішньої контрреволюції, публікує в Кам'янці-Подільську в газетах «Трудова громада» та «Народна воля» П. Грунський (Остап Вишня). В 1922 р. він плідно співробітничає з радянською пресою, а наступного виходить дебютна збірка «Діли небесні», що принесла популярність письменникові. Тоді ж із байками, сатиричними віршами, документальними віршованими фейлетонами виступає В. Блакитний (псевдонім сатирика — Валєр Проноза). Його злободенні сатиричні твори склали збірки «Нотатки олівцем», «Червона гірчиця» (1924) та «Державний розум» (1925). До різних форм віршованої сатири звертаються Микита Волокита (В. Поліщук), В. Ярошенко, С. Пилипенко,— саме їм, як і Остапові Вишні та Валєру Пронозі, випало вдовольняти спрагу періодичної преси на критичні, сатиричні твори. Вони ж утверджували в правах літературного громадянства сатирико-гумористичні форми, зокрема байку.

Сергій Пилипенко (1891 —1934), як і В

Блакитний, був на журналістській і видавничій роботі, виступав одним із організаторів культурного будівництва,— прагнув політизувати байку, дещо оновити її форму. В полемічному вірші «Демонстрація», в основу якого взято розгорнуту метафору — демонстрація всіх літературно-жанрових сил, «соціалізмові корисних», автор згадує й малопримітну Байку, що «вкупі зі всіма Червоний прапор підійма».

М. Зеров, упорядковуючи антологію «Байка і притча в українській літературі XIX — XX в. », і добором імен і творів (В. Блакитний, С. Пилипенко, В. Ярошенко, М. Терещенко, М. Годованець), і розглядом байкарства в цей період засвідчує процес відродження цієї класичної в українському письменстві форми та її утвердження в системі інших жанрів сатири та гумору.

Схвалюючи політизацію байки, С. Пилипенко та його однодумці-побратими дбали передусім про надання нового дихання «старому» й консервативному щодо змін жанру. Орієнтуючись на оновлення байки, відзначав С Пилипенко, що дорогу цьому процесові успішно прокладав і В. Блакитний. У статті про І. Батрака ' автор, маючи на оці збірку «Державний розум» та інші, зазначає, що багато зроблено для оновлення змісту байки (використання газетної хроніки, заміна алегоричних масок реальними персонажами, пропагування нових норм моралі тощо) і що тепер завдання вбачає в «зреформуванні» «віршованого оболону байки». С. Пилипенко насправді відступав од канонічного байкарського вірша — написав кілька творів чотири-, шести- і вось-мирядковою строфою, але це зовнішньотехнічне новаторство зашкодило неповторності, закладеній у формі байки («Рівність», «Новий Ваверлей»). Зрештою, формальне новаторство (у царині форми і змісту) призвело до того, що окремі байки С. Пилипенка сприймалися як гумористичні вірші або ж як притчі, а В. Блакитного — як публіцистичні вірші, фейлетони, а

1 2 3 4 5 6

Похожие работы

Рефераты

Курсовые

Дипломные