История украинской литературы ХХ века сатира и юмор 20-30-е годы

то й памфлети. Можна, таким чином, стверджувати: поступки байкарів панівній у суспільстві пропаганді, що спрощено трактувала таке поняття, як злоба дня, мали певні свої плюси для розвитку алегоричного жанру, але принесли й відчутні недоліки.

І все ж з'являлися сатиричні твори, що виходили поза коло прикладного значення, а відкривали щось істотно важливе і для сучасного, і для майбутнього. Такі сатиричні вірші та байки друкував В. Блакитний (вірш «Попередження»). Авторові чужа логіка опонента, він не хоче співати «на шпальтах газети, що все гаразд, мовляв, і всі раді. . . ». Сатирик проголошує:

. . . Не можу на рими наводити лак

(Така більшовицька натура).

Не заздрю лаврам писак

І прилизаним трубадурам.

Коли що не гаразд

(Я — не гордий. )

Р-раз! Р-раз!

Віршем по морді!. .

У вірші 1923 р. він обстоює не лише свою громадянську позицію,— йдеться тут і про право сатири, й, ширше, письменства, на принципове ставлення до негараздів у суспільному житті, і про неприйнятність позиції митця-лакувальника. І саме в роки 20-ті сатира та публіцистика,— нехай вони лише збирались з силами,— могли гостро й одверто ставити проблеми загальнонародного, загальнонаціонального звучання. Сатиричний вірш, байка В. Блакитного вимагали оперативного реагування на факт чи негативне явище

Сатиричні вірші та байки В. Блакитного здебільшого мають документальний характер — на місці епіграфа подається інформація про факт чи подію або ж відповідна документальна «посвята», хоча автор часто, не обмежуючись оцінкою якоїсь життєвої конкретики, виводить розмову на рівень художніх узагальнень («Про СІК, РИК і ОКРИК», «Слава» та ін. ).

Звертаючись і до традиційного жанру байки, письменник розробляв новий її тип із суцільною відкритістю форми для нового змісту (робота держапарату, органів радвлади і навіть конкретних її службовців); із введенням у байку замість традиційно звичних персонажів — реальних. Тут доводиться констатувати, що були не тільки персонажі «з людським обличчям» (такі є і в Леоніда Глібова), а й маємо безалегоричне представлення всього ситуаційного антуражу, супутного таким, діючим у байці, особам. .

Сатира поета В. Блакитного та прозаїка Остапа Вишні визначили й змістові обшири та критичний пафос, і художній рівень тогочасної сатири та гумору. Поряд із ними виступали й інші талановиті майстри. П. Капельгородський у 20-ті та на початку 30-х років активно виступав із сатиристичними віршами та гуморесками, в яких подав колоритні сценки й епізоди з сільського життя («Перевибори на селі», «По-божому, по-хорошому»). З життєвою достовірністю та художньою вмотивованістю показав він у вірші «Брат» «слуг народу», їхню байдужість до потреб людини.

Позитивну роль у розвитку сатири відіграли сповнені критичного пафосу, часом і веселого та гіркого сміху, твори майстрів несатиричного жанру. Маємо на увазі публіцистично гострі, іронічно сатиричні віршовані послання, памфлети П. Тичини і В. Сосюри, М. Бажана та М. Рильського, оригінальні, художньо-сатиричні обсервації з тогочасної дійсності М. Хвильового та інших прозаїків.

Оглядаючи основні художні явища тієї пори, О. Білецький у статті «Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 року» поставив на перше місце книжки М. Хвильового «Сині етюди» та «Осінь» і розглядав їх як найбільш яскраві та оригінальні художні явища, говорив про три основні жанри української белетристики. До першого відносив твори, в яких зображена «героїка

1 2 3 4 5 6

Похожие работы

Рефераты

Курсовые

Дипломные