История украинской литературы ХХ века сатира и юмор 20-30-е годы

М. Куліш і аргументовано продовжував. — Чи, може, гартянські критики хотіли, щоб показувати негативні сторони, перед тим зачесавши та прилизавши їх. ВАПЛІТЕ, я думаю, ніколи не стане школою літературних парикмахерів».

Примітним у складних умовах міжгрупової боротьби став виступ у журналі «Вапліте» М. Христюка. У статті «Розпеченим пером (3 нотаток на сторінках прочитаного)» автор зосередив увагу на аналізі оповідання Г. Епіка „Восени" (Вапліте. 1927. № 3) та вірша В. Сосюри «Знову місто моє» (Життя й революція. 1927. № 5). «Через суд і через пресу,— писав М. Христюк,— ведемо ми з цими Бризгуновими й компанією сувору боротьбу. В „Правде" маємо спеціальний відділ „Каленым пером", де без страху перед буржуазією викриваємо і випікаємо наші болячки» 2. Й основне, підсумкове слово автора: «Розпеченого пера нам треба, а не урапатріотичних «дзеньок-бреньок».

Але ці міркування не могла сприйняти офіційна пропаганда, що оберігала інтереси партійних і радянських службовців, фундаторів і діючих осіб командно-адміністративної системи, як не могли погодитися з такими міркуваннями й літературні опоненти ваплітян. Останні в міжгруповій боротьбі навіть сформулювали думку про шкідливу теорію «розпеченого пера», приписавши з часом її авторство М. Хвильовому.

Виступи М

Христюка й М. Куліша збігаються в часі з відновленням журналу «Червоний перець». Часопис було засновано 1922 p. , втім, тоді вийшло тільки два його номери (квітень-травень). Вихід журналу в 1927 р. був гарантований вже тим, що на цей час у сатирично-гумористичному жанрі працювала чимала когорта професійних письменників. У колі уваги червоноперчан були конфлікти й комічні ситуації, побачені на виробництві та в держустановах, а особливо всілякі недоліки та негаразди в побуті. З'являлися й твори, в яких ставились особливо гострі соціальні проблеми, як, скажімо, оповідання Г. Епіка «Сторінка із щоденника Степана Івановича Курочки», надруковане в 1933—у рік страшного голодомору на Україні.

Григорій Епік (1901 — 1937) одверто, в дусі М. Хвильового (згадаймо його оповідання «Свиня») повів мову про тих службовців радапарату, які в інтересах кар'єри і власного добробуту свідомо обирають лінію лицемірства й прислужництва, пристосовуються до вимог тоталітарної. системи. Для героя оповідання чиновника з райосвіти Курочки нічого не важать такі поняття, як честь, совість, високі моральні принципи, головне для нього ~~ матеріальні блага, безпечність і просування по службі. Про це в довірчій розмові з чоловіком говорить Глафира Полікарпівна: «Правда твоя, Стьопочко. Тобі теж без підходящої партії не обійтися. Адже ж нас закріпили за найкращим розподільником, дають безплатні талони в театр, ти починаєш їздити на машині, та ще й курортом обіцяли почастувати. Як же ж без партії?»

Корозія лицемірства, кар'єризму, самозахвалювання й окозамилювання роз'їдала радапарат на різних його щаблях. П. Нечай у гуморесці «Сто відсотків» показав нижчий рівень новоспечених панів — працівників райвиконкому, але розгортання сюжету включає в дію й керівництво округи та республіки. Побачивши на столі папірця, де зазначалося про ліквідацію неграмотності в с Очеретянка, голова райвиконкому негайно пише рапорт в округу (звідти напишуть потім у ще вищу інстанцію) про це «забите, затуркане, затрушене, защипане, задряпане, загейкане, загноблене і забатюжене старим режимом» село. На тлі сільської темноти й вивищує голова райвику власну особу.

Комізм ситуації, в якій опинилися разом із головою райвику керівники з округи та столиці (всім праглося

1 2 3 4 5 6

Похожие работы

Рефераты

Курсовые

Дипломные