Историзм поэзии Лины Костенко

прірва.

Напевно, національний характер українця (що є великою умовністю) немож­ливо звести до якоїсь середини між антиподами - вільного козака, що з піснею іде на смерть (непристосуванця), і закопаного в землю "домарика", який трем­тить над своїм майном (пристосуванця). За віки витворюються певні стереотипи національного характеру. Українець - який він? Українець-воїн, хоробрий як чорт; українець-"салоїд"; роботящий як віл; співає як бог. То який же він? Наука фіксує два етно-психологічні типи українців: лицарський і пристосуванський. На жаль, сучасний інформаційний простір досить часто актуалізує саме останній. Це такий собі недалекий, але хитрий конформіст (типовий Вишняк: "Хто за Бог­дана, хто - за короля. А він — за тих, которії не проти"). І чомусь затирається той інший тип — хороброго, волелюбного лицаря духу. Народна пісня, на жаль, по­троху втрачає своє значення в сучасній Україні, однак все ще вважається, що ос­новною рисою національного характеру українця є його співучість.

Наче в двох паралельних площинах живуть Маруся та її пісня.

Ми зустрічаємося з Чураївною тоді, коли вона вже не співає ("Прощайте, хло­пці. Бийтесь до ладу. А я вже вам і пісні не складу"). Ставленням до пісні персо­нажі роману виявляють свою суть, рівень своєї духовності. Полтавські міщани здебільшого розмежовують пісню і її творця. Це свідчить, що митець залиша­ється незрозумілим для суспільства і приреченим на самотність (Бобренчиха: "Таких дівок на світі не буває, / хіба для цього дівці голова", Горбань: "Причому тут пісні? / Вона ж на суд за інше зовсім ставлена"). Натомість на захист Марусі і пісні, як нерозривного цілого, стає духовне братство Чураївни - Іван Іскра, Лесько Черкес і сам Богдан Хмельницький ("І дивував, безмірно дивував, - / що от скажи, яка дана їй сила, / щоб так співати, на такі слова!")

Митець стає свідком самостійного життя своїх творів і водночас свого воск­ресіння у пісні:

„Виходить полк. Іван під корогвами. І я край шляху осторонь стою. Моя душа здригнулася словами. Співають пісню, Боже мій, мою!”

Останній розділ роману має глибоко символічну назву - "Весна, і смерть, і сві-гле воскресіння". Марусине життя, тобто його сенс, обірвалося тієї миті, коли во­на усвідомила зраду Гриця. Дівчина шукала фізичної смерті, аби заглушити нестерпний душевний біль. Келих отрути Маруся призначила собі, натомість смерть спіткала Гриця. Від цього біль Чураївни сягнув граничної межі і наче виніс її поза реалії життя. Сцена в суді свідчить про те, що Маруся ніби перебуває в іншій часо-просторовій площині. Вона мовчить - ця мовчанка означає щось більше за покору чи терпіння. Маруся замкнулася в своєму болю, витіснивши будь-яку можливість діалогу із зовнішнім світом. Натомість вона залишилася наодинці з собою, щоб спробувати самій собі дати відповідь, чому так сталося і коли. Зрада любові - а любов для Марусі є життям ("моя любов чолом сягала неба") — неминуче прирікає Марусю на смерть. Але чому тоді дві спроби самогубства не обірвали її життя, і катові не довелось здійснити вироку? Мабуть, не такий життєвий фінал судився Марусі Чурай. Її шлях не міг завершитися фізичною смертю, мало бути воскресін­ня. А воскресіння немає без очищення. Очевидно, що ті дев'ять розділів роману - ймовірно, що авторка мала на увазі символічність цього

1 2 3 4 5 6