Иван Карпенко-Карый

світи. Доречі, единим, крім власних художніх текстів І. Тобілевича, свдченням його залюбленості і зання творчості мандрівного філософа є непрямий доказ — фанатична відданість ідеям українського Діогена Панаса Михалевича — найближчого однодумця Івана Карповича. І якщо за Г. Сковородою третій світ — це світ символів, під яким розуміється Біблія, тобто символічне трактування її текстів, то у творчості І. Тобілевича Книга Книг відлунюється низкою алюзій та рецепцій, що підпорядковані єдиній ідено — художній настанові автора — виховати людяне в людині, вказати оптимальний шлях до її щастя. Драматург, моделюючи жєиття, завжди залишає за глядачем (читачем) право через самопізнання знайти серед житейської суєти свою стезю до духовного злету чи ницого гріхопадіння. але обидві екстреми ненав"язливо підводять його до катарсису. А дороговказом стають відлуння вічних мотивів і образів.

У художньому осмисленні суспільних процесів своєї доби, буття людини і світу взагалі І. Тобілевич (Карпенко-Карий) найповніше реалізував себе в жанрі комедії, яка завдяки своєрідній індивідуальній творчій манері драматурга стала самобутнім явщем в історії країнської культури і набула «характеру вельмиповажного театрального жанру».

Його «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» є класикою світової драматургії і неперевершиним взірцем для наступних поколінь комедіографів.

Становлення І. Тобілевича — комдіографа пов'язане з глибинними процесами у житті українського народу, його культури. Дослідники творчості І. Карпенка-Карого опираючись на мемуарні свідчення М. Кропивницького, М. Садовського, П

Саксаганського. С. Тобілевич, Є. Чикаленка не раз слушно вказували на виняткове значення етнічних джерел його комедійної творчості, засвоєння ним досвіду літературних попередників та світової літератури. Тому комедії І. Тобілевича бачаться як результат довготривалого розвитку цьго жанру в українськй літературі.

Саме І. Тобілевич (Карпенко-Карий) утверджує жанр комедії в українській літературі як канонічний універсальну форму художнього відображення і моделювання найрізноманітніших проявів взаємин між людми та організації їхнього внутрішнього світу в системі координат загальнолюдських цінностей.

Досвідчений театральний критик, теоретик і організатор театральної справи в Україні, І. Тобілевич добре розумів ідейно-тематичну та естетичну обмеженість побутово-етнографічного театру, який уже давно не відповідав новим запитам глядача, пробудженого і стрімким розвитком суспільних процесів пореформенної доби, і свіжими віяннями та злетами філософсько-естетичної думки на терних Російської імперії, — взаємозумовленими факторами всезагального поступу. Підсумовуючи власні творчі пошуки в драматургії і загальний досвід театрального життя останньої третини ХІХ столітт, він зафіксує у «Записці до з»їзду сценічних діячів": «Слухач стомився дивитися на це плясове мистецтво й починає справедливо обурюватися перекручуванням життя, кажучи: у малоросійських писарчуків народ співає, танцює ціле життя, немає в них ні печалі, ні горя, ні громадських інтересів», адже «легковажний, шаблонний, жартівливий репертуар без будь-яких інтересів, що охоплюють суспільне життя даного часу, не задовольняє слухача, який очікує від театру вражень вищого порядку».

Викликати, виховати у читача (слухача, глядача) «враження вищого порядку», які б сприяли очищенню душі його, і стало основною метою, творчою настановою І. Тобілевича-комедіографа.

«Нехай лише цензура не доводить своє вето до крайнощів. нехай вона слідкує лише за тим. щоб до п»єс не потрапляло щось аморальне…і ми побачимо на сцені комедії. які будуть сприйматися з живим інтересом і дадуть добрі результати… в моральному… відношенні," — зауважує драматург. Дещо згодом, у 1903 році, свою естетичну програму,І. Тобілевич втілить у художній формі устами Івана Барильчика

1 2 3 4 5 6 7 8