Иван Нечуй-Левицкий - украинский писатель

в основу своєї творчості письменники, які хочуть прямувати по шляху народності»; «третій принцип народності літератури — то :самий дух народної поезії, який обов'язково, чи так, чи інакше виявляється в творах національних письменників»

Сам Нечуй-Левицький знав безліч народних пісень, переказів, приказок, а побут села був йому знайомий до найменших подробиць: від двох тіток по матері, селянок, що жили в хатині коло самого монастиря й говорили між собою по-українськи; двох дядьків по батькові, Євтропа і Дорофея, які мали прекрасні голоси і часто ввечері співали народних пісень; баби Мотрі та наймичок-дівчат, від яких перейняв усі пісні, які тільки вони співали ввечері та вдосвіта за роботою, і всі казки, які розказувала баба Мотря. Душу малого хлопця так вражали сум і туга цих пісень, що і вночі, у сні, бачив образи з дівочих пісень і запам'ятав на все життя.

Сила й краса народнопоетичної творчості збагачувала його світорозуміння житейською мудрістю, а естетичне сприйняття — новими шедеврами справжньої народної поезії. Історичні перекази і фольклор стали першими джерелами естетичного сприйняття Нечуя-Левицького, які стимулювали ранні спроби його літературної праці і відіграли велику роль у формуванні літературно-теоретичних поглядів. Власне, від усної творчості Нечуй-Левицький перейшов до праці пером.

Нечуй-Левицький — письменник, теоретик, мислитель — виріс з ідей, сюжетів, тем і образів народної творчості. На фольклорі він учився, чим і як служити народові, пізнав і глибоко усвідомив його інтереси, характер, мову. Уся його діяльність і десятки творів — публіцистичних, художніх, літературно-критичних, педагогічних, мовознавчих, епістолярних — просякнуті ідеєю взаємодії творчої особистості великого художника з народною творчістю?

Відтепер боротьба за українську мову, її права, розвиток і збагачення стає головною в житті письменника. Свої погляди на розвиток української літературної мови Нечуй-Левицький виклав у низці спеціальних праць: «Сьогочасне літературне прямування» (1878, 1884); «Сьогочасна часописна мова на Україні» (1901); «Криве дзеркало української мови» (1912), в яких порушено проблеми історії української літературної мови, її зв'язку і співвідношення зі старописемною мовою на народній основі; обґрунтовано закономірність формування її на центральноукраїнській діалектній основі. Письменник протестує проти спроб переорієнтації української літературної мови на іншу — південно-західну основу, культивовану багатьма періодичними виданнями початку XX ст

Упродовж життя Нечуй-Левицький збирав, нагромаджував і систематизував відомості про місцеве мовлення майже по всіх (діалектних) районах України.

Він орієнтувався на широке західноукраїнське мовне поле і виробив струнку, близьку до сучасної, історико-діалектичну концепцію. .

У школі уваги Нечуя Левицького постійно були питання збагачення української літературної мови, розширення сфер її функціонування. Його турбує низький рівень мовної культури української інтелігенції.

Піклуючись про розвиток освіти рідною мовою, Нечуй-Левицький видав дві «частки» «Граматики українського язика» (ч. І — «Етимологія», ч. II — «Синтаксис»). Третя частина «Словар. Деякі народні й нові книжні слова (неологізми)» вмістила 861 реєстрове слово, що свідчить про добру обізнаність автора з українськими говорами, його всебічну, енциклопедичну освіченість.

20 років Нечуй-Левицький працював учителем словесності: в Полтавській семінарії (1865—1866); жіночій гімназії в Каліші (1866— 1867) учителем російської мови і літератури, історії та географії Росії; у жіночій гімназії в Седлеці (1867—1872); Кишинівській гімназії (1873—1885)Г/

1 2 3 4 5 6 7 8 9