Иван Нечуй-Левицкий - украинский писатель

приказками та прислів'ями.

2. Люди, які виявляють свої жарти в дії, в жартівливій міміці, в жвавих мигах руками і головою, в смішному передражнюванні своїх знайомих, в імпровізовані цілих невеличких сцен власної вигадки.  

Попри розбіжності в манері виконання, цих оповідачів об'єднувала сама розмова, яка була «безперестанку поцяцькована жартами, приказками, то була не розмова, а якийсь неперестаючий феєрверк усяких огнів. . . Розмова тих штукарів не закована в форми салонової силуваності, не стиснута ніякими панськими умовними формами». Закономірно, що саме така «розмова» притаманна і творчому почерку І. Нечуя-Левицького.

У фокусі бачення письменника-етнографа перебувають різні прояви народного комізму та характери талановитих носіїв багатоликого сміху. Описовий матеріал автор фактично поділяє на дві групи. До першої належить гумор легкий, рівний, неглибокий, без Гоголівського сатиричного полину; сміх делікатний. Друга група вирізняється гумором, заплідненим глибокою сатирою; формальні прояви його — веселий сміх, регіт.

І. Нечуй-Левицький глибоко розумів високе загальнолюдське значення й потенціал народної сміхової культури. Не випадково в нарисі згадується ім'я І. Котляревського. І, можливо, не випадковим, а доленосним є і той факт, що рік смерті зачинателя нової української літератури — 1838 — став роком народження І. Нечуя-Левицького, продовжувача традицій І. Котляревського і новатора

Народний світогляд, відбитий сміховою традицією, — стрижень концепції сміху І. Нечуя-Левицького. У калейдоскопі народного сміху він знаходив власні мозаїчні візерунки, майстерно проектував їх на площину літературних полотен. Фольклорні, етнографічні записи І. Нечуя—Левицького — кропітка сподвижницька праця письменника, що засвідчує його поцінування живодайної сили життєрадісного світобачення українського народу. Дослідник з приязню й любов'ю оповідає про українських гумористів і штукарів, принагідно вирізняючи з-поміж усіх Антона Андрійовича Радивиловського.

Ознайомлення учнів із своєрідним українським скоморохом — найбільш вдалий прийом на підготовчому етапі вивчення гумористичної спадщини І. Нечуя-Левицького, бо іскрометний, соковитий гумор творів письменника, на думку дослідників, виріс саме на міцно закладеному Ра-дивиловським фундаменті.

Далекий родич батька (Семена Степановича Левицького) Антон Радивиловський був неосвіченою людиною, але це не стало на заваді формуванню його таланту гумориста. Саме за цей неповторний, «самородний», «самостійний», «дужий комічний талант» малий Іван любив свого родича (який ще й возив його до школи протягом дванадцяти років!) і обожнював, як кумира «природженої веселості і жвавості у розмові». Комічні суор-призи, смішні штучки, мов феєрверк, сипалися на голову кожному, до кого мав бажання «прилипнути» «стеблівський сатана». Та йому все і всі вибачали, бо вловлювали порухи душевної любові та добра. Автор підсумовує, що «такому штукареві й хазяйські кошти не противляться, бо веселий сміх та жарт — це ж перше живоття, котрі чогось коштують».

Таким чином, І. Нечуй-Левицький теоретично визнає цінність і нетлінність комічної енергії слова. На його думку, сміх, що входить у дефініцію людини, є великим скарбом і божественним даром.

Магічна сила сміху спрямована проти зла у самій людській сутності, вдосконалюючи яку, людина стає особистістю і здобуває право на безсмертя. Героїв свого нарису, сміхотворців, Нечуй-Левицький бачить саме у такому всесвітньо-планетарному вимірі. Він впевнений, що «на радість, на втіху людям послані такі симпатичні веселі людей». Безперечно, що висловлене безпосередньо стосується і самого І. Нечуя-Левицького —

1 2 3 4 5 6 7 8 9