Иван Нечуй-Левицкий - украинский писатель

невмирущого сміхотворця безсмертної української душі.

Р. Іванченко, дослідник творчості письменника, визначив його сміх як іскрометний. Поняття, що формують структуру асоціативних полів цього визначення, не менш парадоксальні, глибинно пов'язані з первісним, міфологічним світобаченням народу. Архаїчному, амбівалентному сміхові притаманна магія «світла», що опромінює семантику мотивів: сонце — ранок — народження. Зрозуміло, чому сміх у першовитоках осмислювався як знак радості, суто благосного початку.

Погоджуємось із думкою І. Кімакович про те, що «сміховий світ фольклорної традиції. . . успадковує і розвиває література. На схрещенні цих стихій виникають нові явища». Таким новим явищем і постає творчість І. Нечуя-Левицького. Зауважимо, що письменник позбавлений штучності в перенесенні метафорики сміху на художню тканину власних творів. Натомість його світогляду характерна органічна конденсація солярної, сонячної енергії сміху: сміхові метафори не є безпредметними інкрустаціями чи стильовою оздобою. Вважаємо, що «сонячність» — прикметна ознака авторського світоосмислення своєї епохи та місця людини, її причетності до гармонізації суспільних відносин.

Здавна наші предки, асоціюючи сміх із сонцем, інтуїтивно відчували його космічну природу.

Сонце у слов'янській міфології — це Дажбог, Ярило, те божественне, бажане, чому поклонялись і найбільше раділи. Ряд світлосміхонароджуваних символів становлять: «посмішка неба» — народження Космосу, «посмішка богів» — богоявлення

Таке космічне розуміння сміху-світла зазвичай пов'язується із хліборобною символікою: ранок, світло, сонце пробуджують зерна. Народження і відродження є радість. Ґрунтовне розуміння метафор сміху, сміхових явищ попередніх епох допомагає осмислити їх відлуння в культурі наступних часів.

І. Нечуй-Левицький, як один із найкращих сміхотворців, бездоганно засвоїв своєрідний принцип мозаїки сміхових пластів культури людства. Закономірність і життєздатність «сонячного» правіша письменник-етнограф простежує в діалектичній єдності зовнішніх і внутрішніх рис людської вдачі. Зокрема створюючи сміхопортрет Василя Єл. , «оригінального виявця людського сміху та веселості», автор конкретизує: «Коли тільки він уходив у кімнату, переступав поріг, на його рум'ячому лиці, на кучерях неначе світився промінь сонця, неначе природа зумисне наклала на йому опрічний напечаток. Його заразливий сміх звеселяв, як несподівано промкнувшийся з марцевих хмар промінь весняного сонця, що бризнув золотими бризками на чорну, понуру мутну землю, обернув у золото чорні кручі та провалля, обернув у срібло смуги побережнього піску, каламутну воду в річках — в чистий кришталь»

Таким чином, І. Нечуй-Левицький визначає метафори сміху: колір — червоний (сонце, що народжується), золотий, сріблястий (денне сонце). Заразливий, звеселяючий сміх — промінь сонця і саме весняного (весна як пора оживлення усього сущого). Сріблястий, сонячний сміх чинить своєрідні метаморфози із чорними силами землі, що асоціюються зі злом. Опредмечуючи місце сміху, І. Нечуй-Левицький упевнений, що в ланцюжку «зло — сміх (добро)» останній завжди йде услід за злом, не будучи його причиною, а своєрідним дзеркалом. Парадоксально, але саме через сміх зло переходить у вічне благо — світло. У центрі філософії сміху письменника постає людина як єдиний носій цього божественного світлоносного блага. Архаїчний сміх людини — героїчний, його мотивом є протистояння смерті, основному злу людського існування. Ця риса й визначає моральний смисл і етику сміху.

«Світлим» героям Нечуя-Левицького притаманні сонячні риси, що є свідченням глибокого проникнення автора до першовитоків, міфологічного поцінування життєдайної сили сміху.

Наприклад, не дивно,

1 2 3 4 5 6 7 8 9