Жанрово-версификационной новизна творчества В.Самийленко

Кінець ХХ – початок ХХІ ст. в українському мовознавстві позначений посиленою увагою науковців до питань, пов'язаних із мовою і мисленням людини, з особливостями мовного вираження концептуальної картини світу з позицій антропоцентризму. Актуальними в цьому плані стають дослідження, що стосуються поетичного мовлення письменників, творчість яких тривалий час не була предметом вивчення як у літературознавстві, так і в мовознавстві (наукові розвідки Д. Баранника, С. Бибик, Л. Венєвцевої, С. Єрмоленко, А. Загнітка, Н. Лисенко, Л. Лисиченко, Л. Мацько, А. Поповського, Л. Савченко, Т. Скорбач, Н. Сологуб, Л. Ставицької).

До числа письменників, творчість яких мало ставала предметом досліджень, належить і Володимир Іванович Самійленко, ім'я якого незаслужено замовчувалося протягом тривалого часу, хоча серед українських літераторів кінця XIX – початку XX століття він був помітною постаттю. Сучасники високо цінували його талант, поважали як цікаву мовну особистість, що сформувалася на межі епох, на межі естетичних напрямків, увібравши в себе риси символізму, імпресіонізму, неоромантизму. Іван Франко писав про поета: "Від першого свого виступу на літературнім полі він послуговується мовою чистою, ясною, наскрізь народною і при тім наскрізь інтелігентною. Він не украшує і не насилує її, вона ллється у нього як природне джерело. Він не афектує мужицького говору, не послуговується для декорації стилю мужицькими приказками, а говорить попросту як інтелігент до інтелігента, певний, що його рідної мови без ніяких натягань вистачить йому до висловлення всіх ідей і всіх поривів душі". За свідченнями сучасників і однодумців, Володимир Самійленко був людиною творчо самобутньою і широко ерудованою. Він і лірик філософського складу, і блискучий гуморист і сатирик, автор злободенних прозових фейлетонів, і талановитий драматург і перекладач. Його літературна спадщина ввійшла до скарбниці національної культури і заслуговує належної уваги дослідників.

У середині ХХ століття творчості В. І. Самійленка присвятили свої роботи О

Бабишкін, М. Гончарук, Н. Каперлос, Л. Мороз, В. Таран, М. Чорнописький; в останні десятиліття ХХ ст. з'явилися розвідки оглядового характеру Н. Гаєвської, Т. Івасютина, В. Погребника, П. Ротача, М. Ходоровського, літературно-критичні статті й нариси Н. Горик, В. Дудко, В. Іванисенка, О. Кононенко, Н. Конотопець, М. Ласло-Куцюк, О. Ніколаєнко, П. Хропка; дисертаційні дослідження В. Таран, М. Мартинюк.

У сучасному мовознавстві склалися різні школи в розумінні мовної кар-тини світу, виникли різні напрями (типологічний, компаративно-контрастивний, культурологічний), а також дослідження, пов'язані з рекон-струкцією різних аспектів духовного світу різних народів або ж із описом окремих ділянок у межах однієї мовної картини світу.

Теоретичною основою досліджень, пов'язаних із картиною світу взагалі та мовною картиною світу зокрема, є обґрунтоване у психології уявлення про те, що явища реальної дійсності відбиваються у свідомості людини таким чином, що це відображення фіксує причинові й просторові зв'язки явищ та емоцій, які викликаються сприйняттям цих явищ. Тому одним із центральних об'єктів мовознавчих досліджень стає образ світу, що існує у свідомості носіїв певної культури, який розглядається як основоположний компонент культури етносу. Образ світу є універсальним механізмом адаптації етносу до навколишнього світу, оскільки ним задається та система координат, у якій буде діяти престав-ник певної етнічної культури.

Дослідження умов формування особистості та індивідуальних особливостей мовотворчості Володимира Самійленка ґрунтується на

1 2 3 4 5 6