Жизнь и смерть Леонида Быкова

дуже корисна робота. Бо тут війна вже виглядала так, як її сприймали нащадки тих, хто воював, тобто як трагедія. Биков органічно поєднав такий погляд на війну з власним оповідальним стилем, насиченим гумором і цікавими подробицями воєнного побуту.

Його режисерський арсенал і збагатився, і вдосконалився, що помітно позначилося на кінопробах до наступного фільму, коли Биков нарешті повернувся до свого улюбленого жанру — комедії.

«Прибулець» — це робоча назва фільму. Жанр — фантастична комедія. Кінопроби — це перехідний етап від підготовчого періоду до зйомок. Але фільм так і залишився на цьому етапі. Не вистачило біографії. Автокатастрофа.

Якась зовсім необов’язкова поїздка, і от не витримало серце, якому довелось таки попрацювати у цьому нелегкому житті. Коли колеса його авто ще котилися по асфальту, водій за кермом вже не жив. Та машина не надовго пережила свого водія.

Власне кажучи, на цьому можна було б і закінчити розповідь про це недовге життя. Нам залишилися прекрасні ролі й прекрасні фільми, мистецьке свідоцтво, що людина не дарма з’явилася на цей світ і не дарма прожила відпущені їй роки. Але виникла одна обставина. Минуло не так багато й часу після катастрофи, як з’явився з якогось небуття документ, який і досі у побуті називають заповітом Бикова. З цього документа випливало, що Леонід Биков покинув цей світ з власної волі, тобто автокатастрофа була не трагічним випадком, а свідомим вчинком її жертви. В «заповіті» Биков з притаманним йому гумором навіть писав про те, як саме треба його ховати

Так що й сумнівів, що його написав саме Биков, бути не могло. Власне кажучи, це був лист, адресований одразу двом. Івану Миколайчуку та Миколі Мащенку. І це також викликало довіру до його змісту. Разом з Мащенком вони навчалися ще у Харківському театральному інституті, з Миколайчуком вони були близькими друзями. Цей лист потрапив до рук Миколайчука після похорону, той прочитав його у неширокому дружньому колі та віддав Мащенку. Мащенко, другий секретар Спілки кінематографістів, відніс листа до ЦК партії, де лист і залишився. Зміст його вважався таємницею. Проте нешироке коло, ознайомлене із «заповітом», ставало дедалі ширшим, секрет, який знають двоє, вже не є, як відомо, секретом. Але яким би широким це коло не ставало, вважалося, що таємниця залишається таємницею. Бо, казали один одному майже пошепки, якщо вона перестане нею бути, то це якось зашкодить осиротілій родині. Як саме ніхто не знав, але у це вірили. У народі велика довіра до таємних документів.

Час йшов, у країні почалися суттєві зміни, і таємниця перестала бути таємницею. У 1996 році вийшла збірка спогадів про Леоніда Бикова, де цей «заповіт» було оприлюднено. І тоді його зміст став викликати певні сумніви.

Спитаємо себе, а чи варто взагалі торкатися цієї теми? Людини вже немає, і змінити тут щось неможливо. Та хоча минуло більш ніж чверть століття, тема смерті Бикова постійно виникає у різних спогадах та роздумах про його життя і творчість. Людина завжди хоче знати правду, а різні версії про його смерть цю правду ніби приховують. Що там сталося, як воно було насправді?

1 2 3 4 5 6 7 8 9