Жизненный и творческий путь Игоря Рымарука. Поэт Хмельницкой

на підземних вітрах і вірші останні стоять — як форелі в потоках», то це і є межа. Межа, котра перетворює середину твого життєвого шляху на сумний фінал. Життя не терпить тривалого завмирання, жене, штовхає і копає; тому ти змушений час від часу ховатися по кутках від щоденного натовпу, та це вдається, справді, лише час від часу. І ще — страх повернути до прози: іншого, не свого ритму спілкування зі світом й Богом, до іншого ритму дихання ніби. Адже проза негайно зіб’є до рівня локальних сюжетів, і вже ніколи не з’явиться піднесене «істинновамкажу», необхідне, бо це молитва. І ота твоя золота середина, «солодка і звабна, як диня», обертається загрозою — реальною можливістю не бути.

Пережити свою сороківку, час перегляду, переоцінки, перетворення, перенесення на якийсь інший берег, що хочете, — означає уникнути застигання. Рідина — ознака живого, як вода, як вино, як кров.

Середина — це ще й мала смерть, після неї — генеральна репетиція «післясмерті»: 

«Сорок — це морок, це посвист ножа,

часу і слова,

ще не безмежжя і вже не межа —

це післямова,

післялюбов без гріха і гроша…

Наче в «Токаї»,

сорок — це корок… а клята душа

все ж витікає».

Страх писати і поруч — страх не писати. Від їхнього вічного тертя народжується біль.

Болем писати — не те саме, що писати страхом, хоч вони не просто переплетені, вони злиті. Адже немає солодкого страху, коли біль солодкий — є. Писати — щодня примножувати його. Біль — найчіткіший кордон, усвідомлена межа

Далі — зась. Найстрашніший біль — спотворення смислу.

Смисл іще буває сенсом, тобто смислом відчутним. Тому й ніхто не визначить, де логіка смислу, а де логіка чуття. Миготіння питань. Осмислення дару — це наділення його смислом чи відкриття смислу в ньому? Чому нічні голоси таки прилітають на твою вбогу свічу? Адже хто ти, аби тебе чули? І хіба можна у всій малості своїй відтворити почуте без понівечення смислу і — чи треба? Де ще так усвідомиш свою малість, як у такій розмові? То може весь дар — це лише наркотична звичка до порівнянь, бо вони така «зручна нагода не називити речі справжніми іменами». Але бути поетом — відбувати термін ув’язнення у своєму дарі. Тримати груди розчахнутими, а руки — закутими в очікуванні на орла зі сталевим дзьобом. Як наслідок — мати хвору печінку.

І все, що б про тебе не казали, не думали — зовнішнє. Ти залишаєшся малим собою у своєму тісному кутку, навіть коли тебе підтягнуть до якоїсь планки. Ні, «не здатен на роль переможця», роль вигадану, нав’язану, штучну. Жити з цим усвідомленням — перемогти себе хоча б у тому, аби не прагнути перемоги.

Мати справу зі смислами, зрештою, як і з болем та страхом, — вже апріорі переступ дозволеного. Переступ меж бачення також. Тому лише справжній поет може відважитися на ризик

1 2 3 4

Похожие работы