Жизненный и творческий путь Юрия Федьковича

музи Федьковича мала попередня українська література. Учні пригадують, що на західноукраїнських землях ще в 30-ті роки XIX ст. розгорнули діяльність члени «Руської трійці» — М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький. Та реакція нама­галася придушити національно-культурне відродження. Посилювалось переслідування прогресивних діячів, були заборонені книжки народною мовою, навчання в школах велося тільки по-німецьки і по-польськи. Чорні хмари реакції оповили духовне життя західноукраїнських тру­дящих. Однак з Наддніпрянської України, з Росії уже пробивало темряву ночі проміння нової української лі­тератури, що так щедро засяяло у творчості Котлярев­ського, Квітки-Основ'яненка і особливо Шевченка та Марка Вовчка.

«. . . Якби не повіяло з України, — пише М. Нечиталюк, — якби не донеслись звідти нові звуки, не долетіло на крилах альманахів і книг народне слово українських письменників, надихане новими демократичними ідеями, не знати, доки ще тривав би після конфіскації «Русалки Дністрової» летаргічний сон західноукраїнської громад­ськості, і коли настав би день національного пробу­дження, і коли заграв би на своїй чарівній лірі Федь­кович».

Вперше з творами наддніпрянських письменників Федькович познайомився у 1859 році. Велике враження справили на нього твори Шевченка, Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка: «Нема в нас сонця, як Тарас, нема місяця, як Квітка, нема зіроньки, як наша Марковичка», — захоплено писав Федькович в листі до Д. Танячкевича. Одночасно поет критично поставився до писань П. Куліша: «. . . Я єго не можу читати

. . скоро зачну го чи­тати, то якось мені, гей бих під шрубами був, — усе мені на гадку набивається, що Куліш дуже учений, але не знає ще серце свого народу».

Звідси випливає, що Федькович важливими критерія­ми цінності художніх творів вважав їх демократизм, ідейність, народність. Саме тому буковинський співець поставився з таким пієтизмом до творчості Тараса Шев­ченка. Великий Кобзар став для нього духовним - поводи­рем, літературним учителем, що відкрив усьому світові красу українського поетичного слова. У нього вчився Федькович громадянської мужності, полум'яного патрі­отизму, тонкощів поетичної майстерності. Своє ставлен­ня до Шевченка та інших творців нової української лі­тератури Федькович висловив у листі до К. Горбаля: «Нема у вас там у якій книгарні Шевченкові діла купи­ти або хоть «Марусеньку»? Ей, тото ж би я рад та ще рад! Гину, братчику, за Українов. . . »

Твори Шевченка Федькович використовував для про­будження, соціальної і національної свідомості жовні­рів: «За мнов і наші капрали та й інші жовніри роєм: . . . батечку наш, ану прочитайте нам дещо з «Кобзаря або про «Марусю». Я читаю, а они плачуть. . . »

В оповіданні «Кобзар і жовняри» Федькович показав, як на творах Шевченка жовніри вчилися грамоти, а по­тім зачитувалися ними, передавали із рук до рук: «А що вже з моїм «Кобзарем» та з Марком Вовчком подіялось, то й не сказати. Як стали їх, знаєте, возити варта від варти, касарня від касарні, від одного "письменного"

до другого, то тільки цумаття я вже достав, а не книжки. . .

З «Кобзаря» багато собі дечого повиписували наші «письменні», а багато дечого повиучувались і напа­м'ять».

На авторитет Шевченка покликався Федькович, коли викривав тодішню реакційну літературу: «Шевченко, батько наш Шевченко! уже се слово саме є таке чудо­творне, що нічо не треба, лиш горечі, аби

1 2 3 4 5 6 7 8 9

Похожие работы