Киевская религиозно-философская школа

зрештою, в) від себе і не-себе, від людини і світу до першопричини всього — до Бога.  

 Основою всіх наших знань у сфері філософії є душа з притаманними їй властивостями та діями.  

 Проблему співвідношення релігії і філософії Й. Михневич розв'язує через зіставлення античної, язичницької і християнської філософії. Антична філософія не перебувала у зв'язку з Божим Одкровенням, вона являла собою чистий витвір роботи людського розуму. Тому, порівнюючи її з сучасною філософією, осяяною Божим Одкровенням, ми маємо можливість збагнути переваги філософії, яка ґрунтується на вірі, і разом з тим визначити межу, що встановлює обмеженість людського розуму, інакше кажучи, збагнути, «де діє в нас Бог і де людина сама по собі».  

 Обмеженість античної філософії зумовлена тим, що вона була витвором чистої роботи людського розуму, нездатною зрозуміти Бога як творця, а не лише «упорядника» матерії. Антична філософія вдало досліджувала зовнішній бік навколишнього світу, але вона недостатньо осягнула внутрішній світ людини і виявилася нездатною збагнути таємниці першопоходження людини. Цим зумовлена обмеженість знань давніх філософів про безсмертя душі й шляхи досягнення майбутньої благодаті. Ці проблеми вдалося з'ясувати в новітній філософії завдяки привнесенню до неї надприродного елементу — Одкровення християнського вчення. Те, що не здатний був збагнути людський розум, відкрито у слові Божому. Що не підвладно було людині, зробив сам Бог.  

 З цього часу філософія керується двома законами: законом неписаним, природним законом розуму і законом писаним, позитивним, законом Одкровення. «Лише та філософія, — висновує Й. Михневич, — вводить до святилища Істинної мудрості, яка випливає з розуму, аж ніяк не віддаляючись від Одкровення».  

 За всіх перевагах, що надавались Й. Михневичем, як і всіма представниками Київської релігійно-філософської школи, вірі перед розумом, саме останній висувається ними наперед як проблема філософського аналізу. Можливості людського розуму, межі компетенції його — ось та проблема, що логічно спрямовує київських християнських філософів і до потреби осмислення в колі німецьких мислителів, зі спадщиною яких вони вступають у взаємодію, ідей гегелівської філософії. Найповніше це здійснюють О. М

Новицький і С. С. Гогоцький.  

 Після закінчення навчання у Київській духовній академії О. М. Новицький вчителював у семінарії в Переяславі, був доцентом Київської духовної академії, а з 1837 по 1850 р. — професор Київського університету. 1837 р. на урочистому зібранні університету С. Новицький проголошує доповідь «Про дорікання, що робляться філософії в теоретичному і практичному відношенні, їх силу і важливість», яка, за оцінкою Г. ІІІпета, була першим у Російській імперії твором, написаним зі справді філософським смаком, чуттям і співчутливим розумінням завдань філософії на кшалт єдиного і незамінного різновиду культурної творчості.  

 Зміст філософії, на думку О. М. Новицького, закладено у глибинах нашого власного духу. Філософія, народжуючись у дусі, освітлює його світлом ясної думки. Свідомість на шляху до пізнання власної сутності «виходить з себе», звертаючись до оточуючої її дійсності як предмета пізнання. Але в філософії свідомість обертається, звертаючись до себе, перетворюючи себе на центр, а оточуючі предмети – на периферію пізнання. І свідомість, і навколишні предмети відбиваються у нашій свідомості лише ідеально, а не реально, тому що дійсне буття речей не залежить ані від нашої свідомості, ані від пізнання. «Світ ідей є батьківщиною філософії». Адже філософія звертається до вічного, неперехідного, необмеженого, незмінного, сутнісного, а це все віддзеркалюється лише в ідеях.

1 2 3 4 5 6 7