Киевская религиозно-философская школа

природної релігії. Наступний етап пов'язано з ідеєю істинного. Саме на цій стадії на зміну природній релігії приходить філософія. За нею приходить релігія Одкровення.  

 Характерною є своєрідна «відповідь», яку дав царський уряд на такого ґатунку аргументацію, спрямовану до обґрунтування вільного розвитку філософії. Згадувана формула про сумнівну корисність і можливу шкоду філософії слугувала підставою для заборони викладання філософії в університетах Російської імперії. Це сталось 1850 р. О. М. Новицького було усунено з університету. І саме тоді, коли його відсторонили від можливості викладати філософію, О. М. Новицький протягом десяти років присвячує свою діяльність дослідницькій роботі у галузі історії філософії. Результатом став вихід у світ 1860 — 1862 рр. чотиритомної праці «Поступовий розвиток давніх філософських вчень у зв'язку із розвитком язичницьких вірувань», що не втратила своєї наукової цінності й дотепер.  

 Якщо вже у поглядах О. М. Новицького простежується безумовна співзвучність історизмові, що відрізняє гегелівську філософію, то ще більший вплив філософія Гегеля справила на С. С. Гогоцького. Випускник Київської духовної академії він з 1841 р. викладав в ній, а з 1843 р. і, по суті, до кінця життя діяльність його пов'язана з Київським університетом. Серед численних його праць прикметним є підготовлене вперше в Російській імперії видання «Філософського лексикону». Чотири томи у 5-и частинах цієї величезної праці вийшли у Києві друком 1857 — 1873 pp.  

 Розцінюючи значення німецької класичної філософії, С

С. Гогоцький підкреслює, насамперед, що вона «піднесла значення історії». Засвоєння ідеї історизму пізнання, прагнення підійти до розв'язання філософських проблем із урахуванням принципу історизму виокремлює творчість цього надзвичайно плідного автора. У численних статтях «Лексикону», у спеціальних працях, присвячених характерові середньовічної філософії, аналізові філософії Канта і Гегеля, С. С. Гогоцький обґрунтовує не лише свою історико-філософську, а й власне філософську позицію. Органічна єдність філософського та історико-філософського підходу свідомо стверджується С. С. Гогоцьким як вихідна методологічна засада його творчості. Посилаючись на авторитет Гегеля, послідовником якого вважав себе С. С. Гогоцький, він підкреслює, що так само, як квітка і плід є «найдосконаліший вираз розвинутої рослини», так і наукове знання «є виплід і виправдання історії свідомості». Історія філософії уявляється йому єдиною системою знання, що зумовлює «внутрішню послідовність її начал і напрямків».  

 Оскільки філософія, зрештою, є спробою осмислити життя, то розмаїті підходи, що ми їх спостерігаємо в історії філософії, зводяться врешті-решт до двох альтернативних позицій: «Чи так розуміти життя, що воно являє лише продукт сліпих і несвідомих сил фізичних, чи так, що фізичні сили є витвором творчого, всемогутнього розуму і знаряддя вищих розумних цілей буття?» Перша позиція, матеріалістична, категорично відкидається С. С. Гогоцьким як «найнижчий і безглуздий напрямок філософії», оскільки він суперечить ідеї вищого начала й веде до атеїзму. Натомість «всі вищі істини і закони діяльності, що облагороджують людське життя, доступні лише ідеалізму».  

 Відношення духу до буття не лише розрізняє матеріалістичний та ідеалістичний напрями. Воно визначає, за С. С. Гогоцьким, й відмінність різних епох в історії філософії. У стародавній філософії відношення мислячого духу до буття не могло бути свідомим. У цьому разі переважає неусвідомлене, стихійне відчуття гармонії між мисленням та його предметом.  

 Християнство порушило цю гармонію, воно підірвало повагу до природи і спрямувало все до релігійного авторитету. Нова філософія усвідомлює протилежність світоспоглядання й природи і намагається примирити їх.  

 Започаткував нову епоху філософії І. Кант, який вказавши,

1 2 3 4 5 6 7