Киевская религиозно-философская школа

що справа філософії полягає в усвідомленні сутнісного через мислення, спрямував філософію на саме мислення.  

 Звертаючись до «Критики чистого розуму», заслугу І. Канта С. С. Гогоцький вбачає у проведенні чіткої різниці між розсудком, який має справу лише із явищами, і розумом, що звертається до безумовного. Разом з тим він не погоджується із обмеженням прав розуму. Якщо існує нездоланний рубіж між мисленням та сутністю речей, якщо теоретичний розум не може осягнути безумовне, то й ідея Бога виявиться за межами свідомості. У цьому, на думку С. С. Гогоцького, полягає найбільша вада філософії І. Канта.  

 Саме тому вищою є заслуга І. Канта у сфері аналізу не теоретичного, а практичного розуму. У цьому сенсі І. Кант, повертаючи розуму те, що він за-брав у нього у «Критиці чистого розуму», стверджує першість духу над природою й відкриває його вільну і розумну самостійність у самій людині. Але найвищої оцінки заслуговує «Критика здатності судження», де встановлюється зв'язок безумовного із явищем.  

 На відміну від І. Канта, який відриває духовний світ від світу речей, Гегель слідом за Шеллінгом в основу всього сутнісного кладе ідею безумовно-тотожнього, всесвітнього начала життя. Особливо імпонує С. С. Гогоцькому те, що, згідно з Гегелем, безумовне, абсолютна ідея виявляє себе у фізичному і моральному світі, виступаючи як творча сила. Але Гегель, на думку київського філософа, впадає у крайнощі, коли він ототожнює безумовне зі світом дійсності і людським мисленням. Виявляти себе, ще не означає бути тотожним тому, через що виявляється абсолютне, Божествене начало. Ігнорування цього Гегелем привело його «до перебільшеного поняття про наше мислення і до недостатнього, принизливого — про верховну істину». С. С. Гогоцький не сприймає у Гегеля крайній раціоналізм, який призвів німецького філософа до хибного, як вважає дослідник, розуміння релігії, місце якої Гегель намагається віддати філософії.  

 С. С. Гогоцький виходить із твердження про те, що існує два типи пізнання: нижчий, який спирається на діяльність розуму і приводить до істини, яка відображає відповідність наших понять законам дійсності, що вивчається; другий, вищий тип пізнання пов'язаний із вірою, з внутрішнім досвідом. Лише цей другий шлях дає змогу осягнути сенс життя «моральних істот».  

 Творчістю представників Київської релігійно-філософської школи не вичерпується роль Києва в історії філософії України означеного періоду. Саме у Києві цього часу започатковується розробка філософії української національної ідеї як самостійного складника сукупного здобутку філософської думки в Україні.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Юркевич П. Д. Философские произведения. — М. , 1990.  
  2. Юркевич П
    Вибране. — К. , 1993, 
  3. Піч Роланд. Найголовніші елементи філософії П. Д. Юркевича // Філос. та соціол. думка. — 1992 —№ 9.  
  4. Тихолаз А. Г. , Запорожець М. О. Історичні уроки одної суперечки (П. Юркевич проти М. Чернишевського) // Філос. та соціол. думка. — 1992. — №. 7.  
  5. Философская мысль в Киеве. — К. , 1982.  
  6. Шпет Г. Г. Очерк развития русской философии // Шпет Г. Г. Сочинения. — М. , 1989. — С. 188 — 219.  
  7. Ярмусь С. Памфіл Данилович Юркевич та його філософська спадщина // Юркевич П. Д. Твори. — Вінніпег, 1979.
1 2 3 4 5 6 7