Коммуникативная философия

істина — це те, у що нам зручно вірити. З цієї самої причини було б марно надавати смислу відношенню так званої "відповідності" між вірою та об'єктом, або когнітивній спроможності, яка б дозволяла людям виявляти це відношення. Тоді не треба засипати провалля, яке відокремлює істину від обґрунтування завдяки обмеженості певного виду природної і міжкультурної раціональності, призначеної дозволяти критику однієї культури та заохочувати вихваляння іншої; залишається тільки різниця між тим, що добре, і між тим, що може таким бути" [7, с. 516].

Отже, прагматизм задав головні інтенції переорієнтації філософії, а саме: заміну пошуку об'єктивної істини намаганням досягти консенсусу, відхід від філософії свідомості та суб'єкта і переорієнтацію на інтерсуб'єктивні відношення. Крім того, одним із головних наслідків такої переорієнтації стало усвідомлення тієї важливої ролі, яку відіграє для буття людини феномен мови. Зокрема, Р. Рорті бачить у проблемі мови ядро сучасної думки. В цьому він дуже близький до поглядів, які сформувалися в лоні аналітичної філософії: "Ми перестали розуміти реальність через поняття досвіду та свідомості, які були поняттями традиційної філософії. Мова стала центральним питанням, ядром сучасної філософії. Ось головний факт, який ставить усе з голови на ноги" [8, с. 514].

Саме акцент на мовній проблематиці поєднує комунікативну філософію з провідними напрямками філософських досліджень XX ст. — герменевтикою, феноменологією, аналітичною філософією, семіотикою. Але водночас комунікативна теорія ставить власні акценти в цьому питанні

Так, Карл-Отто Апель наголошує на ролі мови як трансцендентально-герменевтичної величини. Аналізуючи мову в межах суб'єкт-суб'єктних відношень, філософ трактує ці відношення "як інтерсуб'єктивну комунікацію, яка в принципі "не може бути зведеною до мовної передачі інформації" [. . . ] Мова виступає в цьому контексті не лише механізмом об'єктивації інформації та експресивним засобом, але й медіатором розуміння" [1, с. 63]. Крім того, мову в комунікативній філософії тлумачать не лише як знакову систему, але й як трансцендентальну, ідеальну величину, яка є конститутивною для людського буття та світовідношення. А найважливішим висновком, який роблять у межах комунікативної теорії в дослідженні мовної проблематики, є наголос на провідній ролі комунікативної функції мови. Зокрема, сучасний представник комунікативного напряму Вольфганг Кульман зазначає: "Тепер виявляється, що важливим результатом розумно інтерпретованої теорії мовленнєвих актів є не лише те, що функція репрезентації — одна з багатьох можливих і цілком рівноправних функцій мови, але те, що використання пропозицій в констатаціях і висування претензій на істинність для висловлювань стають можливими передусім через використання мовленнєвих феноменів, які традиційно й по праву вважалися насправді комунікативними. Репрезентативна функція мови, яка традиційно абсолютизувалась, обмежуючи комунікативну функцію, в дійсності є залежною від неї. Досягнення взаєморозуміння кимось стосовно чогось за допомогою мови являється універсальним моментом, який включає і дозволяє робити усе решта. Репрезентація чогось у висловлюваннях є частковим випадком використання мови, який стає можливим завдяки всезагальній структурі мовленнєвої системи взаєморозуміння" [5, с. 14]. Отже, акцент на комунікативній функції мови веде нас до проблеми інтерсуб'єктивності та соціокультурної укоріненості нашого пізнання. І якщо вважати цю тезу правильною, "то зрештою стає зрозумілою та важлива імплікація ідеї опосередкованого мовою пізнання, яка тільки й проливає правильне світло на значення "лінгвістичного повороту" філософії XX ст. І саме зараз можна стверджувати, що розум, який відповідно до основної течії новоєвропейської філософії розумівся лише із опозиції до природи, тобто

1 2 3 4 5

Похожие работы