Концепция магического реализма Фридриха Шлегеля

Концепція магічного реалізму Фрідріха Шлегеля

Нещодавно світ відзначав двохсотрічний ювілей заснування Йєнського гуртка (1798). То був перший осередок романтизму, який дав сильний поштовх розвитку європейського мистецтва XIX сторіччя. Романтизм, звісно, не був суто мистецьким на­прямком. Це — явище європейської культури, яке свідчило про рівень її зрілості. Відштовхуючись від античної та середньовічної спадщини, він створив ситуацію культурної альтернативності, пропонуючи вибір між пануванням глузду та новою міфологією. Романтизм породив свої філософські системи (Ф. Шеллінг, Ф. Шлегель, Новаліс, Ф. Шлейєрмахер), свою поезію, літературу, філологічні студії (А. В. Шлегель, В. Гумбольдт), історичні та со­ціальне-політичні вчення (Ф. Бадер) і навіть природничо-наукові теорії (Р. Гюдьден, В. Ф. Ріттер). Кілька генерацій європейців ви­росло під значним впливом романтиків.

Біля самих витоків романтизму стояв Фрідріх Шлегель — патріарх нової релігії, нового світобачення, який визначав цей напрямок як тенденцію або потяг до хаосу, до всього, що залишилося по той бік людського.

Упередженість щодо романтизму бере початок ще від став­лення до нього сучасників. Ф. Шіллер сприймав багатьох роман­тиків як своїх власних ворогів, Гете вважав усе романтиче хворим, збоченьським, протиставляючи йому класицизм як щось безперечно здорове. О. Ф. Лосев пояснював цю позицію так: "Романтизм на відміну від класицизму є безмежним потягом до становлення ідеї, яка тяжіла до невідомої далечини й шукала порятунку в незнаному та невизначеному, натомість класистична ідея є кругообігом смислу в собі. . . блаженним та безпе-рервним самопануванням вічності в собі" Романтиків уявляли передусім як руйнівників усталених форм і смаків, а їхнє конструктивне начало залишалося поза увагою.

Затятим критиком романтизму був Гегель. Розробка категорії діалектичної негації, або інакше "зняття", завершилася випро­буванням її у критиці німецьких романтиків

Звертаючись до аналізу романтичної свідомості, Гегель називає її "нещасною" та "розірваною". Для нього романтики — скептики, свідомість їхня роздвоєна між самототожністю та самосуперечністю. Вони свідомі цього і потерпають через свою роздвоєність.

Г. Гейне, митець, який сам пройшов через романтичний етап творчості, писав, що романтизм — це "реакційна ідеологія відходу від реального життя. Цьому зауваженні Т. Гейне артикульовано мало не головну тему романтичної філософії — проблему реальності та життя. Така оцінка випливає з його незгоди з романтиками. Але в історії філософії це визначення відіграло фатальну роль: відтоді, не марнуючи часу на по­глиблене вивчення його, романтизм почали ототожнювати з реакцією.

Зрештою, доробок романтичного напрямку став об'єктом досліджень істориків філософії та літератури доволі пізно, у другій половині XIX сторіччя. Таке запізніле сприйняття пояс­нює те, що, скажімо, ранніх романтиків зазвичай вважали монолітною школою. Найвідомішими філософами серед них були Фрідріх Вільгельм Йозеф фон Шеллінг та Новаліс (Фрідріх фон Герденберг). Мабуть, через це романтиків усіх поспіль стали називати ідеалістами. Ця теза притаманна всій критичній літе­ратурі, починаючи з книг Р. Гайма аж до досліджень О. Ф. Лосева та Ф. Бові.

Лише у В. Жирмунського з'являється сумнів стосовно того, що романтизм повністю й беззастережно належить до ідеалізму. В. Жирмунський аналізує зв'язки романтичної філософії з євро­пейським містицизмом, як середньовічним, так і пізнішим (йдеться про вчення гернгутерів, пієтистів, масонів тощо). До­слідник доходить висновку, що для романтиків характерний ірраціоналістичний реалізм, опертя на таку форму чуттєвості, що зверне. на на нрву або призабуту ідеаційну, надчуттєву реальність. Звідси й цікавість до середньовіччя, до містики.

Проте й позиція В. Жирмунського має свої вади. Він теж вважав романтизм чимось монолітним. Утім, романтична школа об'єднувала

1 2 3 4 5 6 7 8 9