Летопись первого века украинское кино

всіх подій стають можливими, під кожною цифрою (від 1926 до 1995) розміщується все - і славетне, і "прохідне", і ганебне, - чому судилося відбутися протягом цього року. Літописання має свої зручності для читача; воно не лише дає можливість (з допоміжними послугами покажчиків) знайти все у своєму, так би мовити, "часовому місці"; воно і справді перетворює час на простір, а історію - на послідовні зрізи синхронії. Відомо, що літописання також завжди ризикує впасти в еклектику, розірвати зв'язки, що йдуть уздовж історії, наскрізно (у творчій динаміці напряму чи авторської біографії); проте такому ризикові автор книги найчастіше запобігає, роблячи необхідні посилання або і просто екскурси.

Ще одному ризикові - змішанню всього докупи незалежно від якості продукції - запобігають знакові підзаголовки, якими супроводжено кожну цифру - позначку року. Частіше за все це - назва найвидатнішого фільму, зробленого у тому році; фільму, найбільш помітного з сучасної дистанції, а не в час виходу або й "невиходу", якщо фільм було заборонено. Наприклад: 1927 - "Два дні" (фільм Г. Стабового); 1928 - "Звенигора" (О. Довженко); 1929 - "Людина з кіноапаратом" (Дзиґа Вертов); 1930 - "Земля" (знов О. Довженко); 1933 - "Коліївщина" (І. Кавалерідзе), і т. д. , аж до "Співачки Жозефіни" (1994) і "Атентату" (1995, до якого доведено літописання). 1967-й позначено "Короткими зустрічами" Кіри Муратової, 1972 - її ж "Довгими проводами"; і те, і те широка публіка побачила лише 1986 року. Це - одна з численних відновлюваних лакун кіноісторії

Іноді фільм року назвати неможливо; тоді може з'явитися підзаголовок на зразок "Поява сценаристів" (найперший, для 1926 року), або "Рік білого екрана" (1949 - цифра, що нею позначено точку найглибшого згнічення: рік, коли в Україні на екрані не з'явилося нічого нового з власної продукції). Зрідка трапляється особливий випадок, коли назва "знакового" фільму року стає символом "змісту" цього року в історії українського кіно. Так сталося з роком 1955; підзаголовком для нього обрано назву фільму двох тодішніх дебютантів (О. Алов та В. Наумов) "Тривожна молодість", яка в перекладі французькою (Jeunesse inquiиtе) стала ще й позначенням-характеристикою "Неспокійної молоді" - нового покоління, що почало заявляти себе саме з цього моменту, а в наступні десять чи дванадцять років "відлиги" дало і "відповідники до тодішніх західних нових хвиль" (Р. 196-197), і суто власну, вкорінену в Довженковій лінії кінопоезії та у фольклорних лейтмотивах "Київську поетичну школу" (аналізовану у книзі неодноразово, можна навіть сказати, перетворену на ще один наскрізний лейтмотив).

Мозаїчні "портрети" років, складені у такий спосіб, своєю чергою складаються у більші мозаїки - періоди, яким відповідають розділи: "ВУФКУ" (1922-1929), "Від розкуркулювання до соц. реалізму" (1930-1940), "Сталінське кіно" (1941-1955), "Відлига" (1956-1967). "3астій" (1968-1984), "Перебудова і незалежність" (1985-1995). Блоки ці не іманентні розвитку кіномистецтва, з точки зору якого можна було б чекати розділів на кшталт тої ж "нової хвилі" (так, скажімо, у "Радянському кіно" М. Мартена, 1993 рік; "нова хвиля" охоплює 1962-1968 роки). Але тоді було б нікуди подіти безліч синхронних "новій хвилі" й поетичній школі явищ, ніяк із ними не пов'язаних. До того ж, політичний, а не естетичний принцип історичної періодизації цілком відповідає специфіці розвитку мистецтва, відверто коригованого, а то й спрямовуваного "згори" протягом більшої частини свого існування.

1 2 3 4

Похожие работы