Лирика Т. Шевченко

в контексті того широкого оновлювального руху, що здійснили в європейській поезії першої половини ХІХ ст. такі могутні її творці, як Дж. -Г. Байрон, В. Гюго, Г. Гейне, О. Пушкін, М. Лермонтов, А. Міцкевич, Ю. Словацький, Ш. Петефі, інші видатні поети. Епоха романтизму, який у ряді випадків уже суміщався з постромантичним реалізмом, у ліричній поезії ознаменувалася прагненням до вільного, індивідуально своєрідного самовираження особи, посиленим інтересом до різноманітних аспектів національного буття народу, зокрема, до фольклору та можливостей його синтезу з літературною традицією, настановами на свободу й самобутність — усупереч раціоналістичним приписам класицизму — художньої форми. Усе це з тими чи тими відмінностями на різних етапах здобуло яскравий вияв і в поезії Шевченка, почасти як творчо сприйняте з досвіду ближчих попередників і сучасників у рідній та інших літературах, а головне — як геніально відкрите, знайдене особисто на ще тільки діткнутому новим череслом українському перелозі

У ліриці різногранно розкривається духовна особистість Шевченка, багатство емоційного світу, властиві йому гуманізм і патріотизм — переважно в больових, страждаючих, але разом з тим і діяльно-активних виявах, волелюбний революційний пафос ідей і переконань, національна своєрідність і загальнолюдська глибинність образів і мотивів, усього художнього космосу його поезії. Не варто, вочевидь, відмовлятись і від досить спрофанованого в минулі часи поняття народності Шевченкової поезії, розуміючи його передусім в широкому культурологічному сенсі — як певну “ізоморфність” самого типу естетичного почування і художнього мислення поета “структурі мислення і характеру почування народу”. Що, зрозуміло, не зменшує значення світового культурно-інтелектуального “генофонду” в формуванні естетичної і ширше — всієї суспільної свідомості поета.

Рідкісно високим тонусом соціального й національного самовідчуття Шевченка зумовлена і всепроникаюча єдність особистих та суспільних, загальнозначущих мотивів його лірики. У зразках, що належать до зрілого періоду творчого розвитку поета, це — лірика палкого протестанта, борця, пророка, враженого нещасливою долею людини, народу, нації, всього пригнобленого людства в сучасному йому світі, й водночас — безмежно щира сповідь про самого себе, психологічно насичене саморозкриття привабливого людського характеру, яке в цілому створює образ “найтрагічнішого і найсвітлішого героя української поезії”. Цим пояснюється й те, що до Шевченкової лірики особливо важко підійти із звичними (хоч уже для ХІХ ст. достатньо умовними й неточними) тематичними критеріями поділу її на громадянську, філософську, інтимну, пейзажну тощо. Куди за цими ознаками слід віднести, напр. , вірш “Минають дні, минають ночі” — до інтимної, філософської чи громадянської лірики? Або який мотив є визначальним у мініатюрі “Зійшлись, побрались, поєднались” — інтимно-побутовий чи соціальний? Звичайно, йдеться про домінуючу — синкретичну в цьому розумінні — тенденцію, хоча загалом у поезії Шевченка як кожного різногранного майстра є й досить чисті, канонічні зразки лірики певного тематичного напряму — любовної (“І широкую долину”), пейзажної (“Ой діброво — темний гаю!. . ”), філософської (”Один у другого питаєм”), громадянської (“Я не нездужаю, нівроку”) тощо.

Жанрова типологія Шевченкової лірики теж часто виявляється далекою від звичних форм, тим більш — канонів. Успадкувавши від європейської романтичної поезії зрослий ступінь свободи в практичному трактуванні ліричних жанрів (і поетичних жанрів загалом), український поет ще більше розширив цю свободу завдяки визначальним якостям своєї творчої індивідуальності та особливостям національної літературно-фольклорної традиції. Оскільки жанр є “затверділою пам’яттю” про певний тип форми і втіленого в ній художнього сенсу (змісту), важливо збагнути, якими провідними естетичними характеристиками визначаються основні жанрові лінії ліричної

<< 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 >>

Похожие работы

Рефераты

Курсовые

Дипломные