Лирика Т. Шевченко

особистого. У віршах поета-засланця, приреченого на муки царевої солдатчини, на духовну самотність і тугу за батьківщиною, природно посилюється інтроспективність, углядання в самого себе, витончується психологічний реалізм. Чи не найбільшим художнім досягненням у тогочасній ліриці Шевченка стала передача різних психологічних станів у їхньому живому перебігу, в “незатверділій”, іноді явно синхронній з часом вираження, процесуальності переживання. Як, наприклад, в останніх рядках другої редакції вірша “Лічу в неволі дні і ночі”: “А я! // Такая заповідь моя! […] Згадаю дещо, заспіваю, // Та й знов мережать захожусь // Дрібненько книжечку. Рушаю”. Не закута, здавалось би, ні в які умовні рамки природність цього переживання, його неостигла “сюхвилинність”, незрідка вибуховість вражають у багатьох шедеврах Шевченкової лірики — “Мені однаково, чи буду”, “Один у другого питаєм”, “Мов за подушне, оступили”, “І широкую долину”, “Неначе степом чумаки”, “Огні горять, музика грає” та ін. Уже в раптових, наче безпосередньо вихоплених з потоку свідомості експресивних зачинах багатьох віршів — “Самому чудно. А де ж дітись?. . ”, “То так і я тепер пишу”, “Хіба самому написать”, “На батька бісового я трачу”, “Готово! Парус розпустили” виявляються безпосередність і композиційна сміливість, викликані потребою найприродніше висловити даний, той, що саме в цю хвилину володіє поетом, психологічний стан, передати його внутрішній “жест”.

Емоційний та психологічно-проблемний діапазон цієї лірики досі, можливо, не осягнутий в усій його широчині

І якщо загалом добре знаємо, як мужньо долав ліричний герой Шевченка настрої самотності, безнадії, розпуки, то не завжди уявляємо, які муки раптового самоосуду, болісного оголення душі доводилося поетові переживати в окремі моменти (“Чи то недоля та неволя”) і яких глибин людської натури він торкався, здогадуючись, що один тільки розум, чисте “раціо” не може бути, — як це підтвердила наукова думка ХХ віку, — гарантом моральності й безпомилковості вчинків особистості (“Дурні та гордії ми люди”). Величезна щирість Шевченка-лірика, його естетичний антидогматизм і, скажемо так, певні переваги, які йому давала вроджена, “позашкільна” свобода від жорстких канонів класичної віршової системи дали змогу досягти такої точності в передачі психологічної динаміки ліричного дійства, такої гнучкості ритмомелодичних модуляцій, які в українській ліриці наступних часів будуть продовжені лише в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. (“Зів’яле листя” І. Франка, “З журбою радість обнялась” О. Олеся й особливо “Під осінніми зорями” М. Рильського, “Сонячні кларнети” П. Тичини та ін. ).

Зі стилістичного погляду лірика цих часів характеризується, за висновками дослідників, переважанням метонімічної поетики, предметної, взятої здебільшого з буденного навколишнього світу образності, говірного інтонаційного ладу. Це стилістика простого, але часто яскраво індивідуального й тому свіжого тропу. Привертають увагу, з одного боку, різні види уподібнення, зокрема опредмечення тих чи тих станів душі — “Мов за подушне, оступили… // Нудьга і осінь”, “щоб та печаль // Не перлася, як той москаль, // В самотню душу” (“Мов за подушне, оступили”); “І нишком проковтнуло море // Моє не злато-серебро — // Мої літа, моє добро, // Мою нудьгу, мої печалі, // Тії незримії скрижалі, // Незримим писані пером” (“Лічу в неволі дні і ночі”, друга редакція), чи в пізнішому вірші — “Душа убога встала рано, // Напряла мало та й лягла” (“І тут, і всюди — скрізь погано”), а з другого — тонка психологізація тропа, перенесення на нього суб’єктивного, хай

<< 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 >>

Похожие работы

Рефераты

Курсовые

Дипломные