Лирика Т. Шевченко

хвилинного, настрою ліричного героя: “І сторч на море поглядав, // Мов на Іуду…” (“Ну що б, здавалося, слова”), “І небо невмите, і заспані хвилі; // І понад берегом геть-геть, // Неначе п’яний, очерет // Без вітру гнеться” (“І небо невмите, і заспані хвилі”), або характерний настроєвий оксюморон: “Якби побачив, нагадав // Веселеє та молодеє // Колишнє лишенько лихеє” (“Якби зострілися ми знову”). Такими художньо-психологічними мікровідкриттями, часом наче близькими вже до імпресіоністичного письма, автор “Кобзаря” попереджав, по суті, дещо нове вже в поетиці ХХ століття.

А поетичний фольклоризм Шевченка сягнув найбільших художніх висот у великій групі віршів народнопісенного ладу, написаних на острові Косарал (ідеться про такі поезії, як “Полюбилася я”, “Ой пішла я у яр за водою”, “Туман, туман долиною”, “У перетику ходила”, “Утоптала стежечку”, “Навгороді коло броду”, “Не хочу я женитися” та ін.). Порівняно з ранньою “персонажною” лірикою поета в фольклорному дусі (ранні “думки” “Вітре буйний, вітре буйний”, “Тяжко-важко в світі жити”, “Нащо мені чорні брови”) їм властиві набагато більша міра індивідуалізації типів-характерів, конкретності ситуацій, побутових і психологічних, лаконічності вислову, рідше вживання фольклорних кліше. Перед нами — прекрасні зразки об’єктивованої образом героя (героїні)-персонажа розповіді про різноманітні жіночі (і чоловічі) долі й психологічні типи, розповіді, втіленої головним чином, у формі найстисліших монологів од першої особи, — і лірики водночас глибинно суб’єктивної: такий відчутний тут сам автор, що переймається настроями своїх персонажів — неволі й недолі, самотності й туги, а часом і розпачливо-веселого биття лихом об землю…

У віршах, написаних після повернення із заслання, поет наче підводить підсумки духовного досвіду свого життя і водночас намагається проникнути внутрішнім зором у майбутнє, замислюючись над долею не тільки свого народу, а й усього людства. У найзагальнішому розумінні це — вершинна поезія, творена біля останньої життєвої межі, сповнена масштабних соціально-філософських роздумів, передчуттів, прозрінь і разом із тим — своєрідного історичного нетерпіння, прагнення хоч би словом поета прискорити прихід жаданої, але в реальній дійсності — неквапливої, “ледачої” волі. В цій ліриці останніх років поєднуються кілька паралельних жанрових і тематичних струменів. Це, по-перше, поезія активних відгуків на ті політичні події та іншу “злобу дня”, що зачіпали свідомість волелюбного поета. Чутками, газетними повідомленнями про начебто близьку селянську реформу навіяні два відомі вірші 1858, написані з чотиримісячним розривом у часі — “Сон” (“На панщині пшеницю жала”) і “Я не нездужаю, нівроку”. Варта уваги в цьому зв’язку досить значуща ідейна колізія: в автографі першого вірша (у щоденнику) після канонічного тепер останнього рядка “Ще копу дожинать пішла” були слова: “Остатню, може; Бог поможе, // Той сон твій справдиться.” Жевріли, отже, сподівання на хоча б часткову “волю”, надану згори. Пізніше поет зняв ці два рядки, написавши в наступному вірші, наче на знак продовження попередньої теми, своє знамените — “… треба миром, // Громадою обух сталить, // Та добре вигострить сокиру”. У двох віршах перед нами виступає, таким чином, досить чітка альтернатива на тему мирного й немирного шляху здійснення народних сподівань, яка не раз вставала перед болісно шукаючою думкою поета (див. також протилежні варіанти побажань щодо “злоначинающих”, тобто “царів, кровавих шинкарів”, у написаних через півтора року віршах-варіаціях на ту саму тему — “Молитві”, “Царів, кровавих шинкарів”, “Злоначинающих

<< 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 >>

Похожие работы

Рефераты

Курсовые

Дипломные