Лирика Т. Шевченко

спини”).

До цього ж тематичного кола належать і вірші, що являють наче “картинки з натури” (Ю. Івакін), або, інакше кажучи, репрезентують лірику з виразно індуктивним способом образного узагальнення і, завважимо, із зовсім новим для української поезії урбаністичним петербурзьким тлом: “О люди! люди небораки!” (висновок тут перенесено начебто наперед, але навіяний він конкретним випадком, який і описано в вірші), “Якось-то йдучи уночі” та ін. Тематично близькі до них філософсько-медитативні вірші “І тут, і всюди — скрізь погано”, “І Архімед, і Галілей”, “І день іде, і ніч іде”, “Якби-то ти, Богдане п’яний”, “Бували войни й військовії свари”, а також деякі, згадані вище зразки антицарської та антиклерикальної сатири.

Важливим і своєрідним розділом лірики останніх років є глибоко індивідуальні Шевченкові переспіви біблійних пророків (“Подражаніє 11 псалму” — тобто, Давидовому, “Ісаія. Глава 35”, “Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19”, “Осія. Глава ХІУ”). Ці твори, позначені певною самостійністю щодо текстів Св. Письма, становлять натхненно-величну поезію прозрінь у палко сподіване майбутнє — день повалення гнобителів, день кари над ними й обов’язково — день радісного й щасливого оновлення світу і людства

Третя група ліричних поезій цього періоду — вірші на теми особисті, в яких із Шевченківською сердечністю (і не без відчутного настрою життєвої втоми) виговорилося все щиролюдське й інтимне: невдале останнє кохання, щем самотини, мрії про одруження, родину, тихий надвечірній спочинок, гірка згадка про улюблену сестру-кріпачку, образи пожаданої душевної гармонії — прозорі й ніжні пейзажні малюнки, біль прощання з світом, який в останній елегії встає перед ним у всій своїй красі: “Бач, який широкий, // Та високий, та веселий, // Ясний та глибокий…” (вірші “Ой по горі роман цвіте”, “Сестрі”, “Над Дніпровою сагою”, “Ликері”, “Л. ”, “Не нарікаю я на бога”, “Минули літа, молодії”, “Тече вода з-під явора”, “Чи не покинуть нам, небого” та ін. ).

Визначна індивідуальна прикмета і водночас одна з передумов невмирущої художньої сили Шевченка-лірика полягає, як уже говорилося, в глибокій змістовності й духовній принадності образу її ліричного героя, іншими словами — самого поета. В Шевченковій ліриці, взятій як цілісність, він постає як напрочуд жива, “впізнаванна” в кожному внутрішньому порухові особистість. А тим часом ліричний герой Шевченка зовсім не на одне лице — в різні часи бачимо його і близьким до фольклорного типу молодим романтичним співцем із щойно пробудженою національно-історичною свідомістю, і грізним трибуном-обличителем, перед очима якого не тільки Україна, а і вся тодішня Росія, Європа, цілий, зрештою, світ, і людиною, котра веде напружений духовний двобій з гнітючою силою солдатської неволі, і майже біблійним — в останні роки життя — пророком, що прагне розгледіти й відслонити перед народами далину вільного майбутнього. Для кожної з цих іпостасей ліричного суб’єкта поет знайшов адекватні виражальні засоби, і в кожній залишився самим собою — Тарасом Шевченком.

Шевченко — один з найбільших ліриків у світовій поезії. Індивідуальні художні познаки автора “Кобзаря” в інтернаціональному колі великих ліричних поетів полягають не лише в самобутньому поєднанні літературних і фольклорних елементів, властивому його творчості, й не лише в особливій щирості й безпосередності його поетичного самовияву, а, можна гадати, передусім у винятковому, нерідко справді вогненному ліричному темпераменті. “Вибуховість” його ліричних реакцій, їхня емоційна багатогранність, різкі переходи від

<< 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 >>

Похожие работы

Рефераты

Курсовые

Дипломные