Лирика Т. Шевченко

одних почуттів до інших (що природно відповідають загальному імпровізаційному характерові його поетичної творчості), майже постійні сутнісні зіткнення дійсного й бажаного, краси й потворності, дисгармонії й туги за гармонійністю, незрівняне поле внутрішньої напруги, що виникає між ними, — всім цим визначаються суб’єктивно-психологічні особливості Шевченкової лірики, що формують і незвичайну своєрідність її ритміко-інтонаційної структури. Як небагато хто з поетів ХІХ ст. , Шевченко володів умінням передавати ліричне переживання в його природній свободі, плинності й різноскладовості, причому бурхливим поворотам, злетам та “переходам” думки й настрою ліричного героя відповідають так само вільні, несподівані переливи ритмів, зміни інтонаційного малюнку. Виняткова свобода, жива природність і семантична насиченість його поліметрії, що йде, можливо, від багатоголосся українського хорового співу, ще мають бути належно оцінені в контексті всієї європейської поезії Шевченкового часу.

Глибинне музичне начало вірша українського поета далеко не вичерпується лише очевидними прикметами зовнішньої форми (звукопис, почасти строфіка) і зв’язаною з народним мелосом наспівністю, властивою значній частині його лірики. Є тут і явища складніші та глибші — музична, а саме сонатна композиція поеми “Кавказ”, певні ознаки емоційного симфонізму в таких віршах, як “Сон — Гори мої високії”, “А. О. Козачковському”, віртуозне володіння всією поетикою народної пісні (в творчому перенесенні на літературний грунт особливостей її ритмомелодичного ладу Шевченко взагалі не має рівних)

Прикметна його лірика, фігурально кажучи, й особливою роллю, поряд із першою, другої граматичної особи (“ти”, “ви”): перед нами — яскраві зразки інвокативної лірики, лірики невпинних схвильованих звертань до різних зовнішніх і внутрішнього адресатів, активного діалогу з об’єктами розмови, з довкіллям, з цілим світом. Нескінченні емоційні звернення поета до живих і неживих “співрозмовників” (“Заворожи мені, волхве”, “Доле, де ти! Доле, де ти? // Нема ніякої…”, “Світе ясний! Світе тихий!”), рідкісна ряснота імперативних форм (“Поховайте та вставайте…”, “Нехай же вітер все розносить…”, “А нумо знову віршувать…”), стрімкі переходи від третьої чи навіть від першої до другої особи і навпаки (“Тепер їй любо, любо жити. ” “І ти осталася, небого. ”; “Розвернися ж, розстелися ж, // Убогая ниво!!!” “Чи не дурю себе я знову”), ніби безадресні репліки в простір (“За що ж боролись ми з ляхами? // За що ж ми різались з ордами?”, “Горе нам! // Невольникам і сиротам”) — усе це стилістичні сигнали, що несуть надзвичайну експресію внутрішнього жесту та його словесного виразу, а отже, зі свого боку, підтверджують активне ставлення ліричного героя до світу, а часто й до самого перебігу своєї думки про цей світ.

Поетику, художню структуру лірики Шевченка не можна збагнути без врахування символічного характеру багатьох образних структур, зокрема, особливо знаменних, визначальних для його поетичної системи. Ідеться не тільки про звичну для поезії, особливо романтичної, міфопоетичну символіку традиційного національно-фольклорного (червона калина, биті шляхи, козацька могила та ін. ) або літературного, теж міфологічного або історичного (Прометей, Нерон, “самодержавний плач”) походження. Поет розгортає також ряд власних, суто шевченківських, опертих на глибинні архетипічні шари, символічних утілень певних складних ідей, — таких, як “орел чорний”, що “сторожем літає” над козацькою могилою (“Думи мої, думи мої”, 1840), “великий льох” Богданової церкви в Суботові, де нібито сховані воля, незалежність, державність України (містерія “Великий льох”), закутий в кайдани “Цар всесвітній! Цар волі, цар, // Штемпом увінчаний!” — колосальний за

<< 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 >>

Похожие работы

Рефераты

Курсовые

Дипломные