Лирика Т. Шевченко

поетичним значенням образ скараного, але не скореного борця за волю, уподібнюваний Христу (“Сон — У всякого своя доля”), що резонує зі сповненими величі образами “всеземних” бунтарів і повстанців у поезії світового романтизму.

У сучасному шевченкознавстві реалізуються і ширші підходи —дослідники, спираючись на методи структурально-психологічного та структурально-міфологічного напрямів, здійснюють спроби прочитати поезію “Кобзаря” як систему глибинних символічних кодів, пов’язаних із найдавнішими архетипами та міфологемами народного мислення. В такий спосіб, зокрема, аналізує поезію Шевченка (щоправда, лірику — в останню чергу) український дослідник із США Г. Грабович у книжці “Шевченко як міфотворець” — праці оригінальній і грунтовній, хоча не позбавленій дискусійних підходів і висновків, особливо в питанні про систему (чи, власне кажучи, саму її наявність) історичних поглядів поета. Розглядаючи основні парадигми тотальної і цілісної, на його думку, міфопоетичної системи Шевченка (“історія і метаісторія”, нещасливе кохання, сім’я, козаччина, “ідеальна спільність і суспільна структура”, “золотий вік”), дослідник у багатьох випадках переконливо виявляє архетипічне, символічно розширене значення цілих рядів, здавалось би, звичайних, якщо брати їх на емпіричному рівні, образних означень і уподібнень. Так, наприклад, застосовуючи запозичену у В. Тернера провідну опозицію ідеальної спільності й суспільної структури до образу жінки-матері з тим її символічним ореолом, яким він здебільшого оточений у Шевченка, вчений доказово стверджує, що поняття міленіуму (ідеального майбутнього) закономірно сягає в поета найвищого вираження саме в образі матері з сином: “А буде син, і буде мати, // І будуть люде на землі” (“І Архімед, і Галілей”). Найглибший, кревний, “утробний” зв’язок матері й дитини, пише дослідник, перебуває тут “в радикальній опозиції до жорстоких законів ієрархічного, авторитарного суспільства. Це найглибший рівень мрії про новий лад”

Додамо, що в своїй символічній перспективі образ матері в Шевченка — це і Україна, і Божа мати, і найвище втілення людяності, а разом з тим, принаймні, надто часто — і образ найбільшого людського страждання та приниженості в реальних суспільних умовах.

Особливо значущий, інтимно шевченківський вираз це знайшло в поєднанні сакрального культу Діви Марії з “культом” упослідженої покритки. За точним спостереженням С. Балея, оскільки “актові “Благовіщення”, яким релігійна традиція в’яже дівоцтво Мадонни з її материнством”, відповідає в земних мадонн Шевченка “щось, що в опінії широкого загалу має причіплене до себе пятно гріха”, згадка про цей “гріх” у Шевченка “супроводжує чувство обожання мадонни. Його мадонна є свята мимо сего гріха, а властиво власне через цей гріх”. Іншими словами — найглибше олюднення сакрального й сакралізація природно-людського здійснені саме в цьому, найбільш “антропологічному” для поета образі. Далеку і ясно означену символічну перспективу мають у Шевченка й деякі інші теми та образи, що несуть ознаку кревної людської спорідненості: поетичні мотиви братерства, братолюбства, сім’ї здебільшого наснажені в “Кобзарі” дуже широким змістом, що веде в сферу не лише побутових, а й суспільних, у тому числі національних та міжнаціональних взаємин. Сім’я велика, вольна, нова в “Заповіті” — це і сім’я визволеного (в ближчій чи дальшій прийдешності) українського народу, і, без сумніву, сім’я народів — Слов’янщини чи, можливо, й усього світу.

А втім, коли б у вивченні поезії Шевченка запанувала модерна гонитва за “найглибшими” символами та міфологемами, то це навряд чи було би краще за надокучливе й примітивне соціологізування недавніх часів. Та й

<< 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 >>

Похожие работы

Рефераты

Курсовые

Дипломные