Лирика Т. Шевченко

включені як окремі партії в великі ліро-епічні твори, моделі шевченківської “антиідилії”, найстисліший зразок якої бачимо в вірші “Зійшлись, побрались, поєднались” з його миттєвим, як удар, катастрофічним фіналом, що повністю спростовує ілюзію ласкавої долі й тихого людського щастя; поширені варіації вказаної моделі легко виявити в багатьох викривальних щодо кріпосницької дійсності творах типу “І виріс я на чужині”, “І станом гнучим, і красою”, “У нашім раї на землі” або знаменитого фрагмента з поеми “Сон” (“У всякого своя доля”), що починається рядком “Летим. Дивлюся, аж світає”, а завершується гнівним запитанням: “Чи довго ще на сім світі // Катам панувати”. Але є й найчистіша ідилія, можливо, тільки в авторській підсвідомості протиставлена жорстокій дійсності, — написаний у казематі ІІІ відділу вірш “Садок вишневий коло хати”).

Не так за формально-жанровими ознаками, як за глибоким, новаторським для свого часу художнім психологізмом репрезентують певний структурний тип Шевченкової лірики численні вірші часів заслання, що становлять ніби моментальні кадри великої єдиної ліричної драми (на зразок “Самому чудно. А де ж дітись?”, “Мов за подушне, оступили”, “І небо невмите, і заспані хвилі” та ін. ). Це вірші з переважно раптовим, одномоментним перебігом ліричного переживання, коли внутрішня психологічна дія видається майже збіжною в часі з її авторським висловом.

Поема “Кавказ” — вершина Шевченкової політико-філософської монументальної лірики — здобула досить точне жанрове визначення, дане Ю. Івакіним, як індивідуальне лірико-сатиричне утворення, що поєднує елементи медитації, інвективи та героїчної оди. Оригінальним цей твір є і за музичним, в основі, типом своєї композиції, здійсненої, як переконливо довела Н

Чамата, на засадах складно організованої сонатної форми в її романтичному стильовому акцентуванні.

Лірика Шевченка, особливо в його зрілі часи, — починаючи з періоду “трьох літ”, — відзначається, як і вся поезія “Кобзаря”, різноманітністю тем, мотивів, образів, зв’язаних як з найістотнішими явищами і проблемами народного, суспільного життя, так і з індивідуальними духовними пошуками поета в сфері загальних екзистенційних питань. Шевченкове ліричне “я”, за всієї потужності його особистого, передусім емоційного самовияву, розімкнуте в широкий світ сучасності, минувшини й майбутності — передусім свого, українського народу, але, в останньому підсумку, й цілого людства. На цих інтелектуальних — ідеологічних, філософських, етико-естетичних, політично-програмних — мотивах, що проходять через усю лірику поета (від таких творів, як “Гоголю”, “Заворожи мені, волхве”, “Минають дні, минають ночі”, “Три літа”, “І мертвим, і живим”, “Мені однаково, чи буду”, “Один у другого питаєм”, до останніх петербурзьких віршів), доцільно наголосити в зв’язку з суперечками про місце і роль міфологічного мислення в поезії Шевченка: як у названих, так і в низці однотипних зразків — найочевидніша новочасність (для середини ХІХ ст. ) ідей і форм, чітка індивідуалізація образів, які не поглинаються міфопоетичною стихією, а, принаймні, своєрідно співіснують з нею.

Особиста доля в ліричному осмисленні автора “Мені однаково, чи буду” завжди була невіддільною від долі України, її народу, від численних її втілень у конкретних людських постатях. Цим постійним взаємопроникненням внутрішнього світу поета й неосяжної цілості народного життя зумовлені багатоголосся і “багатолюдність” не тільки ліро-епіки, а й лірики Шевченка. Йдеться, зокрема, про численні зразки в “Кобзарі” т. зв. рольової лірики, персонажами якої (поданими здебільшого в їхньому прямому монологічному самовираженні) виступають знедолені представники народних низів, інколи — сміливі

<< 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 >>

Похожие работы

Рефераты

Курсовые

Дипломные